Я кажу „день і ніч“, бо, знаєте, Фердінане, ці негідники навіть у сновиддях не припиняють чинити перелюб! Цим сказано все. Вони виснажують, розпорошують, тиранізують ваш розум! Навколо них лиш огидна кваша, справжній компот симптомів божевілля, що тече і скапує з них повсюди… В нас уже повні руки того, що зостається від розуму, — огидного, липкого, смердючого паскудства! Все завалиться, Фердінане, все завалиться, це провіщаю вам я, старий Баритон, і чекати вже недовго! Ви, Фердінане, ще побачите цей страхітний погром! Адже ви молоді! Ви побачите! Ото вже натішитесь! Ви всі постаєте хворими! Гоп! Після чергового безумства, яке переповнить чашу! Бах! І вперед до безумства! Нарешті, як ви кажете, одержите волю! Саме це спокушало вас так довго! Ото вже небачена звитяга! Але запевняю вас, друзі: потрапивши в світ безумства, ви там і лишитесь!
Затямте як слід, Фердінане: початком кінця геть в усьому стає брак міри! Я досить обізнаний, аби розповісти вам, як почнеться той великий погром… Через химери, які не знають міри! Через усілякі закордонні крайнощі! Коли нема міри, нема й сили! Достеменно так! І нехай увесь світ іде в небуття? Чом би й ні! Геть усі люди? Ще б пак! А проте ми не просто йдемо туди, а біжимо! Це справжнє посполите рушення! Я бачу, Фердінане, як мій розум мало-помалу втрачає рівновагу й розчиняється в завзятому русі апокаліптичних амбіцій! Це почалося десь тисяча дев'ятсотого року! Це мені в пам'ятку! Відтоді в світі загалом і в психіатрії зокрема не було вже нічого, крім шалених перегонів, прагнення стати найрозбещенішим, наймерзеннішим, найхимернішим, найогиднішим, або, як кажуть вони, найбільш творчим! Цілковитий розгардіяш! Змагаються, хто найраніше присягне монстрові, чудовиську без серця й сумління. І чудовисько, Фердінане, пожере нас усіх, це ясно, це вже почалось! Чудовисько? Величезна голова, що мудрує як їй заманеться! Його війни і його трутизна звідусіль злітаються до нас! Ми вже серед потопу! Ні більш, ні менш! Ох, здається, всім набридло жити усвідомлено! Тепер вони ніколи не знудяться! Й для переміни вже впирають одне одному в гузно… І в них зразу з'явилися „враження“ та „інтуїція“… Як у жінок!
А втім, чи доконечно там, де ми опинилися тепер, ще й досі зв'язувати себе зрадливим словом „логіка“? Звичайно, ні! Логіка була б радше перешкодою в очах безмежно витончених і справді прогресивних учених-психологів, що їх моделює наша доба… Фердінане, тільки не кажіть мені через це, ніби я зневажаю жінок! Аж ніяк, і ви це чудово знаєте! Але я не люблю їхніх вражень. Я, Фердінане, тварина з яйцями, вчепившись за якийсь факт, я так легко його не випущу. Ось послухайте: якось до мене прийшла була якась краля… Просила, щоб я прийняв до клініки одного письменника… Той письменник став марити. Знаєте, що він кричав уже другий місяць? „Я нищу!.. Я нищу!..“ Саме так горлав на ввесь будинок! Саме так… Можна було б сказати, ніби він опинився по той бік розуму! Письменник і справді начебто намагався знищити всі світові страждання… А проте через давнє звуження сечовивідних шляхів він отруювався власною сечею… Я без упину зондував його, крапля за краплею вивільняв од сечі. Але всупереч усьому родина й далі наполягала, що його хвороба породжена геніальністю. Я марно намагався пояснити родичам, що в їхнього письменника хворий таки сечовий міхур; вони від свого не відступалися… Як на них, письменник якоїсь миті просто впав під тягарем власного генія, — та й годі…
Кінець кінцем я таки мусив пристати на їхню думку. Ви, напевне, знаєте, що таке родичі хворого? Родичам неможливо втовкмачити, що людина, рідна їм чи ні, — це, зрештою, гнилля з невизначеним діагнозом… За такий непотріб вони б ніколи не заплатили…
Баритон уже двадцять років ненастанно задовольняв дріб'язкове марнославство родичів. Родини хворих завдавали йому чималого клопоту. Я знав: Баритон терплячий і досить урівноважений, а проте він беріг у серці залишки давньої непримиренної ненависти до родин. Коли я спілкувався з Баритоном, він був роздратований і затято шукав способу визволитись, тим або тим чином зразу й довіку вивільнитися з лещат родинної тиранії… Кожен має свої підстави тікати від внутрішніх злиднів і кожен, досягаючи мети, вдається, залежно від обставин, до якогось вигадливого способу. Щасливі ж ті, хто вдовольняється борделем!
Якщо говорити про Парапена, то він, обравши шлях мовчання, здавалося, був щасливий. А Баритона я зрозумів тільки згодом, він свідомо запитував себе, чи зможе коли визволитись від родин, від потреби коритися їм, від тисяч огидних дрібниць пансіонної психіатрії, — звільнитися від власного становища. Баритон так тягся до чогось цілковито нового та відмінного, що, власне, вже дозрів до втечі, про що безперечно свідчили його критичні висловлювання. Баритонів егоїзм занапащався під тягарем рутинних обов'язків. Старий уже нічого не спромагався сублімувати, прагнув просто піти геть, перенести своє тіло кудись-інде. Баритон — не музика, що грає за жалюгідне су, йому, щоб розпрощатись із психіатрією, треба, немов ведмедеві, все перекинути.