Війна тривала вже цілий місяць, і за цей час ми так знесиліли та обшарпались, аж я від утоми став помалу позбуватися страху. Гнітюче відчуття, ніби тебе вдень і вночі цькують унтер-офіцери та сержанти, надто молодші, оті ниці людці, які тепер ще брутальніші, лихіші й підступніші, ніж у мирний час, зрештою навіть найзатятіших спонукає замислитись, чи варто жити далі.
Ох, як хочеться кудись заховатися! Просто лягти й виспатись! Це передусім! А якщо справді немає змоги заховатися й виспатись, лишається саме бажання жити. А коли живеш, чіпляєшся за життя, завжди слід удавати, ніби шукаєш свій полк.
Щоб у мозку придурка прокрутилась однісінька думка, йому треба зазнати чимало — і то жорстоких — випробувань. Замислитись, уперше в житті по-справжньому замислитись і дійти необхідних практичних висновків, мене, безперечно, примусив наш горлань-горлоріз комендант Пенсон. Я думав про нього щосили, напружувавсь якомога, коли, хитаючись у сідлі, знемагав під вагою зброї та обладунку: адже я тільки ще один статист у цій нелюдській міжнародній драмі, в яку потрапив через своє завзяття… Так, визнаю: здуру я сам вскочив у цю халепу.
Кожен метр темряви попереду таїв нову обіцянку смерти — але якої саме? В тому, що станеться, важко було передбачити тільки одне: в якому мундирі буде той, хто мене застрелить. Може, то буде хтось із наших? А може, таки чужий?
Але ж Пенсонові я нічого не заподіяв! Я ніколи не чинив йому зла, так само як і німцям! Хіба я скривдив коли Пенсона з його головою як гнилий персик і чотирма галунами, що блищали на ньому всюди від тім'я до пояса, шорсткими вусами і гострими колінами, біноклем, що висів на шиї, мов калатало в корови, і картою-кілометрівкою? Я питав себе, звідки в нього той шал посилати людей на смерть? Людей, які навіть не мають такої карти?
Ми, четверо вершників на дорозі, тупотіли, як цілий ескадрон. Нас, певне, чули за кілька годин ходу, а може, вдавали, ніби не чують. Можливо… Може, німці теж нас бояться? Хто його знає.
Місяць безсоння в кожному оці — ось що ми носимо з собою, і те саме ще й за плечима на додачу до важезного залізяччя.
З вершниками мого ескорту дуже важко порозумітись. Власне, вони майже не розмовляють зі мною. Цих хлопців витягли на службу з бретонської глушини, й усіх своїх знань вони набули не в школі, а в полку. Цього вечора я спробував з'ясувати, де воно, те Барбаньї, з хлопцем, що їхав поряд зі мною і звався Керсюсон.
— Послухай, Керсюсоне, — сказав я йому, — ми зараз, як ти знаєш, в Арденнах… Ти не бачиш нічого там попереду? Я — так нічогісінько не бачу.
— Там чорно, як у сраці, — відповів Керсюсон. Що ж, отака інформація.
— Послухай, а ти не чув, щоб хтось удень згадував про Барбаньї? Як туди їхати? — знову запитав я його.
— Ні, не чув.
Оце й усе. Того Барбаньї ми так і не знайшли. Кружляли до самого ранку, аж поки натрапили на інше село, де нас чекав чоловік із біноклем. Коли ми прийшли, наш генерал сидів перед будинком мера в затінку переплетених виноградних лоз і пив каву.
— Ох, Пенсоне, яка чудова молодість! — гучно виголосив старий своєму начальникові штабу, тільки-но побачивши нас. Підвівсь і пішов до вітру, потім зігнувся, схопившись за поперек. «Генерал сьогодні дуже втомлений, — прошепотів мені ординарець, — він кепсько спав, кажуть, у нього негаразд із сечовим міхуром».
Керсюсон, коли я звертався до нього вночі, відповідав завжди однаково. Казав, що «чорно, як у сраці», а потім таки загинув, його застрелили, коли — як зараз пам'ятаю — ми виїздили з села, яке були переплутали з іншим селом; застрелили французи, гадаючи, що ми німці.
Через кілька днів після загибелі Керсюсона ми, добряче поміркувавши, винайшли спосіб, як не заблукати серед нічної темряви.
Отож нас виганяли за межі табору. Гаразд. Ми не заперечували. Не протестували. «Забирайтеся геть!» — кричав, як звичайно, наш несамовитий горлань.
— Слухаю, пане коменданте!
І ми вп'ятьох, немов ідучи в сад по вишні, вирушали в той бік, звідки стріляли гармати. Місцевість була дуже нерівна. Адже це департамент Мез із горбами та виноградниками, ще не достиглим виноградом і будинками з добре висушеного за три літні місяці дерева, яке спалахувало, мов солома.