Парапена слід похвалити й за те, що він ніколи не цікавивсь, як я проваджу фінансові справи клініки, як я домовляюсь із пацієнтами, а проте я, так би мовити, всупереч власним бажанням розповідав йому про все, а він тільки слухав. Тож Парапена годилось одразу попередити й про Робінзона.
— Пам'ятаєш, я тобі говорив про Робінзона? — запитав я його замість вступу. — Мого фронтового товариша? Пригадуєш?
Парапен, звісно, чув, як я сотні разів розповідав про свої воєнні та африканські пригоди, і то щоразу інакше — така вже моя манера.
— Так-от, — провадив я далі, — тепер він сам прийшов провідати нас аж із Тулузи й повечеряє з нами в клініці. — Підійшовши таким чином до слова „клініка“, я трохи збентежився, немов сказавши щось непристойне. За тих обставин я мав би виявляти чарівливу невимушену владність, але не мав її зовсім. Моє становище, крім того, ускладнював сам Робінзон. Дорогою, коли ми повертались до клініки, він аж душився з цікавости й тривоги; надто непокоїла його бліда, довготелеса Парапенова постать, що ступала поруч. Спершу він гадав, що й Парапен божевільний. Дізнавшись, де ми живемо у Віньї, йому всюди ввижалися божевільні. Я заспокоїв його.
— А ти, як повернувся, бодай знайшов собі роботу? — запитав я Робінзона.
— Шукав, — тільки й почулось у відповідь.
— А очі загоїлись? Ти тепер бачиш?
— Атож, майже так само, як давніше. — Задоволений?
Ні, Робінзон не був задоволений. Перед ним постав інший клопіт, про задоволення не йшлося. Я стерігся питати його зразу про Мадлон, до цієї теми годилось підступати делікатно. Ми довгенько просиділи за чаркою, і я розповів йому про клініку та решту дрібниць. Я ніколи не міг позбутися звички базікати що завгодно. В цьому, зрештою, я не відрізнявсь від Баритона. Вечеря закінчилась по-товариському, тож хіба я міг після неї вигнати Леона Робінзона просто на вулицю? Я миттю вирішив, що йому поставлять тим часом у їдальні складане ліжко. Парапен і далі мовчав.
— Ось, Леоне, — сказав я Робінзонові, — спатимеш тут, поки знайдеш собі роботу…
— Дякую, — відказав він просто й відтоді щоранку їздив трамваєм до Парижа, так би мовити, на пошуки пристойної роботи.
Досить з нього заводу, казав він мені, тепер він прагне пристойности. Будьмо справедливі: Робінзон, напевне, старавсь якомога, шукаючи ту пристойність, але таки не знайшов її.
Одного вечора він повернувся з Парижа раніше, ніж звичайно. Я був ще в саду, дивився, щоб ніхто не підходив до ставка. Робінзон прийшов аж туди, прагнучи поговорити зі мною.
— Слухай! — почав він. — Слухаю.
— Ти б не міг дати мені якусь роботу просто тут? Я ніде нічого не знаходжу.
— А ти добре шукав? — Авжеж.
— Хочеш працювати в клініці? І що ж ти робитимеш? Невже в Парижі так сутужно з роботою? А хочеш, ми з Парапеном звернемось до знайомих і тобі знайдуть якесь місце?
Робінзон збентежився, коли я пообіцяв йому таке сприяння.
— Бачиш, роботи не те що ніякої нема, — пояснював він, — і я, мабуть, знайшов би щось… бодай поганеньке… Але… зрозумій мене. Мені конче треба, щоб мене вважали за божевільного. Тут не можна гаяти часу. Я повинен мати якусь психічну хворобу!
— Гаразд, не кажи більш нічого!
— Ні, Фердінане, навпаки, треба розповісти тобі все, — наполягав Робінзон, — щоб ти зрозумів мене. Я ж знаю: до тебе довго доходить, але ще довше ти вагаєшся.
— Ну то розказуй, — буркнув я неохоче.
— Присягаюсь: якщо мене не оголосять божевільним, я вскочу у велику халепу. Справжнє лихо… Вона може запроторити мене до в'язниці. Тепер ти розумієш?
— Це ти про Мадлон?
— А про кого ж!
— Чудово!
— Добре тобі казати!
— Ви що, розсварилися?
— Як бачиш.
— Ходімо звідси, коли хочеш розповісти подробиці, — потяг я вбік Робінзона. — Там безпечніше, бо тут божевільні. Вони можуть здогадатися, про що йдеться, а потім ще такого наплетуть! Дарма що недоумки!
Ми зайшли до одного ізолятора, і Робінзон дуже скоро розкрив мені ввесь задум, хоч я давно знав, яка його вдача, а Протіст натякнув на решту.
Друга Робінзонова спроба скінчилась успіхом. Тепер ніхто вже не скаже, що він знову спартачив! Аж ніяк! Бездоганна робота!
— Розумієш, стара дратувала мене дедалі дужче. Надто юли я став трохи бачити і вже міг сам потихеньку виходити на вулицю. Відтоді я бачив геть усе. І, уявляєш, знову побачив ту стару! Та де там, я бачив тільки її! Завжди крутилась перед очима й застувала мені ввесь світ. Вона, здавалось, зумисне товчеться поруч! Тільки щоб труїти моє життя! Бо інакше годі й пояснити. Крім того, їхнє помешкання — ти ж його знаєш — таке тісне, що в ньому неможливо не посваритись. Там так тісно, що ми просто налізали одне на одного! Інакше й не скажеш!