Але цього вечора, підступивши майже до дверей, я замість іти раптом зупинивсь і замислився…
Думав, тепер у будинку живе тільки невістка… Вони всі померли: усі… Вона, певне, знає або принаймні здогадується, як померла в Тулузі стара… Цікаво, яке враження справила на неї та смерть?
У світлі вуличного ліхтаря біліло невеличке засклене піддашшя, тож ґанок здавався притрушений снігом. Я довго дивився на будинок. Звичайно, міг би подзвонити. Мені б відчинили. Зрештою, з невісткою Анруй ми не лаялись. Я змерз, стоячи на одному місці.
Вулиця, як і тоді, коли я жив у Рансі, закінчувалась калюжею. Дорогу колись обіцяли полагодити, але до роботи ніхто й не брався. Перехожих не видно.
Ні, невістки Анруй я не боявся, але нараз відчув, що більше не хочу її бачити. Я помилявся, йдучи сюди. Тут, біля будинку, раптом збагнув, що вже нічого від неї не навчуся… Тепер я просто знуджусь, та й годі. Оце й усе, що зосталося від наших взаємин.
Тепер я зайшов у ніч набагато далі, ніж вона, навіть далі за стару Анруй, що померла… Тепер ми вже не разом… Ми розійшлись назавжди. Нас розлучила не тільки смерть, ай життя… Це наслідок тиску обставин. «Кожен за себе!» — проказав я нишком і повернув назад, у Віньї.
Пані Анруй тепер бракує освіти, щоб бути мені за супутницю… Характер, звичайно, в неї є… А освіти… Ось де суть! Немає освіти! Тепер вона вже не зрозуміє мене, не зрозуміє того, що діється навколо, дарма що їй не поменшало ні паскудства, ні впертости. Цього не досить. Щоб зайти далі, ніж решта, треба мати ще й серце, й знання. Повертаючись до Сени, я йшов вулицею Сансійон, а потім завулком Апсу. Що ж, кінець моєму клопоту! Я майже вдоволений! Навіть запишавсь, усвідомив, що більш не варто пориватися до пані Анруй: нарешті я загубив цю паскуду по дорозі! Яка краля! А колись ми відчували одне до одного майже симпатію… Чудово розуміли одне одного, і то досить довго… Тепер же вона для мене не досить низько і вже не годна опуститись, приєднатися до мене. їй не вистачає знань і сили. Бо в житті не йдуть угору, а опускаються. Анруй уже не могла. Вона не могла опуститися аж до мене… Як на неї, навколо мене забагато ночі.
Проминаючи будинок, де працювала консьєржкою Беберова тітка, я, звичайно, зайшов би й туди, і тільки аби глянути, хто тепер живе в квартирі, де я колись лікував Бебера і де він пішов з цього світу. Може, над ліжком там і досі висить його портрет у шкільному костюмчику… Та було надто пізно, щоб будити людей. Я тихо й непомітно проминув і цей будинок.
Трохи далі, в передмісті Свободи, побачив, що в крамниці лахмітника Безена ще світиться. Такого я навіть не сподівався. Проте блимав тільки невеличкий газовий ліхтар серед вітрини. А Безен же знав в окрузі всі чутки та новини, бо тинявсь по шинках і його добре знали від самого товчка аж до Порт-Майо.
Якщо Безен не спить, він перекаже мені всі тутешні новини. Я пхнув двері. Дзвоник дзеленькнув, проте ніхто не озвався. Я знав — Безен спить десь там, певне, в їдальні. Безен і справді схилився в пітьмі на стіл, умостивши руки й голову поруч із захололим обідом — сочевицею. Він навіть почав був її їсти. Сон одразу здолав його. Безен гучно хропів, — таки правда, він іще й випив. Я добре пам'ятаю той день — то був четвер, день ярмарку в Лілі… Траплялися випадки, коли в Везена ще й цілий «туалет» лежав під ногами.
Я завжди вважав, що Безен — непоганий хлопець, не гірший від решти. Тут і сперечатися годі. Досить люб'язний, не набридливий. Я не став будити його задля своїх дріб'язкових запитань. Просто, перекривши газ, вийшов з крамнички.
Безен, безперечно, тягся з останнього, аби сяк-так підтримувати власну торгівлю. Тим часом заснути йому було принаймні неважко.
А все ж я сумував, повертаючись у Віньї, думаючи, що всі ті люди й будинки, їхній бруд та похмурість уже німі для мене й не промовляють, як давніше, прямо до мого серця і що я, хоч яким видаюся пронозою, тим паче не маю вже, певне, сили, — я відчував це вкрай гостро, — йти отак самотою ще далі.
За обідом ми зберегли всі звички часів Баритона, тобто збиралися за столом усім гуртом, але тепер воліли обідати в більярдній над квартирою консьєржки. Там здавалося затишніше, ніж у самій їдальні, де ще витали невтішні спогади розмов англійською мовою. Крім того, в їдальні було забагато гарних меблів — справжніх виробів 1900-х років з опаловими скельцями.
З більярдної було видно все, що діється на вулиці, а це могло придатись. Ми просиджували в тій кімнаті майже кожну неділю. Інколи запрошували на обід навколишніх лікарів, але найчастішим нашим гостем, власне, завсідником, був усе-таки Ґюстав, поліцай-регулювальник. Ми познайомились із ним з вікна, дивлячись, як він у неділю стоїть на перехресті нашої вулиці та шосе. Ґюстав мав чимало клопоту з автомобілістами. Спершу ми перегукнулись кількома словами, а згодом від неділі до неділі наше знайомство ставало все тісніше. Мені випало лікувати ще в місті обох його синів, — у першого був кір, а в другого — свинка. Він звався Ґюстав Мандамур, був родом з Канталя і став нам за щирого приятеля. Розмовляти з ним, щоправда, було важко, бо слова не слухалися його. Дарма що якось добирав слова, Ґюстав не міг їх вимовити, вони застрягали в його пащі, перетворюючись на невиразне бурмотіння.