Невдовзі в суботу саме перед вечерею в приймальному покої з'явилась відвідувачка. Просилася особисто до мене.
То була Мадлон — у невеличкому крислатому капелюшку та рукавичках. Це я добре запам'ятав. Мадлон виявилася саме до речі, тож я відразу, не гайнуючи час на вступи, все їй виклав, не давши розтулити рота:
— Якщо ви хочете побачитися з Леоном, я змушений вас застерегти, наполягати на зустрічі не варто, можете йти назад… Він тяжко хворий: уражені легені й негаразд із головою. Бачити його не можна. А втім, йому нема про що розмовляти з вами.
— Нема про що? — не вгавала Мадлон.
— Так, нема… — я додав: — Надто з вами.
Я гадав, Мадлон почне мені очі вибирати. Ні, зціпивши зуби, вона стояла й тільки хитала головою, намагалася відшукати те місце, де лишила мене в своїх спогадах. Мене там уже не було. Я теж змінив своє місце, навіть у спогадах. У такій ситуації якийсь чоловік, здоровань, нагнав би на мене страху, але її я нітрохи не боявся: вона, як кажуть, була слабша, ніж я. Мене здавна спокушало бажання надавати лящів голові, де клекоче лють, аби побачити, як від єдиного удару враз обернуться в інший бік усі пристрасті, що виповнюють голову. Це гарно, мов чудовий маневр під вітрилами в розбурханому морі. Кожен гнеться, куди повіє вітер. Саме це я й прагнув побачити.
Принаймні вже років двадцять мені муляло це бажання: на вулиці, в кав'ярні, повсюди, де сперечаються більш-менш агресивні, язикаті й дріб'язкові люди. Та я ніколи не смів, просто боявся, що мене поб'ють, боявся сорому бути побитим. Але нині мені вперше трапилась чудова нагода.
— Ти заберешся звідси чи ні? — сказав я Мадлон тільки для того, аби ще дужче розсердити її, довести до нестями.
Мадлон не впізнала мене, коли я заговорив таким тоном. Вона якомога в'їдливіше посміхнулась, немов показуючи мені мою сміховинну нікчемність. І тут я двічі навідліг затопив їй у пику.
Схопившись за голову, Мадлон упала на великий рожевий диван. Вона хапала ротом повітря й скімлила, мов побите цуценя. Потім немов одумалася, схопилась, легка й звинна, й переступила поріг, навіть не обернувшись. Я нічого не побачив. Отже, мусив братися спочатку.
Усі наші зусилля були марні, Мадлон обкрутила нас навколо пальцями. Ми переконались у цьому, коли вона знову побачила свого Робінзона й учепилась за нього, як давніше. Першим, хто побачив їх разом, був Парапен. Ті сиділи на терасі кав'ярні навпроти Східного вокзалу.
Я, правда, вже підозрював, що вони зустрічаються, проте не хотів показувати, наче мене взагалі цікавлять їхні взаємини. Це мене, зрештою, не обходило. До Робінзона ми тепер не мали претензій, він став працювати в клініці, і то досить сумлінно, виконував найневдячнішу роботу — доглядав паралітиків: мив їх, витирав, міняв їм білизну, годував. Хіба можна вимагати більшого?
Якщо пополудні Робінзон користався з того, що я посилав його до Парижа по закупи, й він бачився з Мадлон, — то була його приватна справа. А саму Мадлон після тих ляпасів ми більше ніколи не бачили у Віньї-сюр-Сені. Ох, думав я, скільки ж гидоти вона наплела йому про мене!
У розмовах із Робінзоном я більш ніколи навіть не згадував Тулузи, немов тих усіх подій не було взагалі.
Минуло півроку більш-менш спокійного життя, потім у нас з'явилася вакансія, знадобилася медсестра, яка знала б масаж, бо наша дотеперішня сестра, нікого не попередивши, вийшла заміж і зникла.
На звільнену посаду претендувало багато вродливих дівчат, і нам було важко вибрати з-поміж дужих створінь усіх національностей, що зібрались у Віньї після публікації нашого оголошення. Кінець кінцем ми зупинилися на словачці Софі, чия міцна статура, проворні, а водночас і делікатні рухи, бездоганне здоров'я видалися нам, признаюся, божественними.
Софі знала лише кілька французьких слів, але я міг порядкувати своїм часом, як мені заманеться, а дати їй кілька уроків — ще не найтяжчий обов'язок. До того ж у товаристві такої юної, свіжої дівчини я знову відчув смак до викладання, дарма що Баритон зробив усе, аби навіки відохотити нас від цього. Отже, я не покаявся! Ах, яка молодість! Яке завзяття! Яке тіло! Яка спокуса! Які еластичні! рухливі! довершені м'язи! Ту красу дівчина не применшувала жодною вдаваною чи справжньою соромливістю, що стає на заваді в розмовах із представницями надто східних країн. Як на мене, скажу не криючись, я нею захопився… Просувавсь од м'яза до м'яза, від однієї анатомічної групи до іншої… Від м'язових опуклостей до западин… Мацаючи, не міг відірватися від зосередженої, а водночас розкутої міці, від пасом і волокон, що то розбігаються під пучками, то податливо обм'якають, ховаючись під напрочуд пружною, тугою, оксамитовою, дивовижною шкірою…