Нещирі, надміру галасливі веселощі, попри холодний північний вітер, не менш принизливі, ніж гнітючий страх бути занадто щедрим на розваги, а завтра пошкодувати про це, зіпсувавши собі настрій, можливо, на цілий тиждень.
З манежа спазмами долинає музика. Орган ніяк не виблює вальс із «Фауста», проте старається якомога. Вальс опускається й піднімається під круглу стелю, де вихором закручуються тисячі світляних зайчиків. Незатишно. Орган вимучує музику з власного черева. Кому солодощі? Кому мішені? Вибирайте!
З нашого гурту в тирі найуправніша — Мадлон, капелюшок зсунувся їй на потилицю. «Дивись! — кричить вона Робінзонові. — Моя рука не тремтить! А ми ж таки випили!» Я передаю ці слова, щоб ви собі уявили тон розмови. Невдовзі перед цим ми посиділи в ресторані. «Ще один приз!» Мадлон виграла пляшку шампанського. «Бах! Бах! У самісіньке яблучко!» Тоді я уклав з Мадлон велике парі, що вона не здожене мене на автодромі. «Дурниці!» — запально відказала вона. «Побачимо, кожному своє!» Гоп! Я був радий, що Мадлон погодилась на парі, це був спосіб наблизитись до неї. Софі не ревнувала. І мала слушність.
Робінзон із Мадлон сіли у візок, а я й Софі — в інший візок попереду, почалася низка неперевершених зіткнень! «Лусь!» — аж тріщать візки. «Гир!» — затискають один одного. Але я одразу побачив, що Мадлон не до вподоби, коли її отак струшують. А втім, цього не любив і Робінзон. Він, безперечно, почувався з нами трохи скуто. Коли, вчепившись за бортики, ми поїхали далі, нам кинули виклик: морячки з дівчатами щосили загамселили по наших «бляшанках». Ми стали боронитись. Зареготали. А напасники наїздили з усіх боків — під музику, ритмічно й стрімко! В тих «бляшанках» на коліщатах нас так нещадно лупили, що по кожному зіткненні очі вилізали на лоба. Яка радість! Насильство й веселощі! Повний акорд утіх! Я прагнув якнайшвидше примиритися з Мадлон, але вона зовсім не відповідала на всі мої спроби. Так, справді. Навіть гнівалася на мене. Не давала приступитись. Я був вражений. Отже, на неї знову найшло. А я сподівався на краще. Вона, до речі, змінилась геть в усьому, навіть з лиця стала не така.
Я бачив: поруч із Софі Мадлон блякне, програє. Грайливість пасувала б їй краще, але тепер вона була така, ніби пізнала найвищі істини. Це дратувало мене. Я б залюбки знову надавав їй лящів, аби побачити, чи зможе оговтатись, чи сповістить мені ті свої високі одкровення. Але всміхнімося! Ми на святі, тут негоже плакати! Нумо веселитись!
Дорогою назад Мадлон розповіла Софі, що працює в своєї тітки: вулиця Роше, тітка шиє корсети. Мабуть, сказала правду.
Уже тієї миті було неважко зрозуміти, що наша спроба примирення — марний захід. Увесь мій план заваливсь: він був виявом слабкости.
Ми даремно прагнули побачитися. Софі ще й до ладу не розуміла ситуації. Не усвідомлювала, що, зустрівшись із Мадлон, ми створили собі зайві труднощі… Робінзон мав би розповісти мені, попередити, що вона аж так затялася… Шкода! Що ж! Бах! Бах! Завжди й неодмінно! Вперед до «тусіні», як названо ту карусель! Це я пропонував, це я платив, аби ще раз спробувати приступитися до Мадлон. Але вона ввесь час утікала, зрештою, скористалася юрмищем і вискочила на іншу, передню лаву, сівши поруч із Робінзон ом. Я піймав облизня. Нас підхопили хвилі і хитавиця темряви.
— Нічого не вдієш, — стиха промовив я. Софі нарешті погодилася зі мною. Зрозуміла, що в цій пригоді я став жертвою своєї дурної уяви. — Бачиш, яка вона люта! Гадаю, найкраще тепер — дати їй спокій. А ми, заки їхати, ще, може, зайдемо в «Шабане»?
Ця пропозиція вельми сподобалась Софі, бо про «Шабане» вона чула не раз, іще живши в Празі, й тепер їй нічого б так не хотілось, як піти в «Шабане» й на власні очі побачити, чи не перебільшені чутки. Проте, порахувавши, ми виявили, що нам не стане грошей на «Шабане». Тож треба лишатися, де є.
Поки ми сиділи в тій «гусіні», Робінзон, напевне, посварився з Мадлон. Вони зійшли з каруселі обоє люті, мов собаки. Мадлон сьогодні очевидячки не можна чіпати навіть пінцетом. Аби її заспокоїти й уладнати сварку, я запропонував ще одну розвагу — половити корки. Мадлон невдоволено погодилась, але виграла в нас усе, що хотіла. Ставила своє кільце над самим корком і миттю висмикувала, тільки-но дзенькав дзвіночок. На тобі! Клац! Готово. Власник страшенно дивувавсь. Винагородив її пляшкою напівсухого шампанського «Великий герцог Мальвуазон». Дарма й казати, Мадлон була спритна, проте успіх її не втішив.
— Я не питиму, — оголосила вона зразу, — це погане вино.
Отож пляшку відкоркував Робінзон. Гоп! І то під фанфари! Було кумедно те бачити, бо Робінзон, власне, ніколи не пив.