Та «Подорож на край ночі» є першим виданим твором Селіна, хоча ще раніше, 1926 року, він написав драму «Церква». Ця п'ятиактна п'єса скоріше провіщає справжнього Селіна, але разом з тим є ніби його літературною заявкою, яка реалізовувалася в подальшій творчості. За змістом це глобальна сатира на тогочасне суспільство в його характерних проявах: колоніалізм, американський шоу-бізнес, злиденні робітничі передмістя, політична демагогія партій, лицемірна мораль, церква як її осереддя і т. п. Все це ввійде згодом у прозу Селіна, в її тематичний діапазон. Прозу пов'язує з п'єсою й те, що її головним персонажем виступає Бардамю, перша особа й оповідач наступних романів письменника. Можна сказати, Бардамю із драми «Церква» є ескізом цього наскрізного образу творів Селіна, ескізом, у якому проглядають його характерні риси й обставини біографії автора. Це лікар-анархіст, що сповідує радикальний песимізм, цинік і водночас своєрідний гуманіст, свідомий того, що зло вкорінено в людську природу, щодо якої не має жодних ілюзій. Цілком виразно дається взнаки в п'єсі настанова на демістифікацію дійсности й людини, одна з провідних у творчості Селіна. Чітко проявляється в «Церкві» й ще одна з найприкметніших рис письменника — звернення до розмовної мови, її лексики й синтаксису, хоч порівняно з романами він виявляє стриманість у використанні всіляких усних оборотів, арготизмів і вульгаризмів.
Роман «Подорож на край ночі» справедливо вважається найкращим твором Селіна, хоча в пізніших романах їх автор і піднявся на вищий щабель літературної майстерности. Принципово важливим є те, що він витворив свою, селінівську, романну структуру, якої дотримувався і в наступних творах великої форми. Це вільна наративна структура, що не рахується з тогочасними романними канонами, усталеними жанровими стереотипами, але орієнтована на певні архетапи оповідної прози. Втім, зняття канонів і творення вільних романних форм було поширеним явищем епохи, досить згадати такі дуже різнорідні, але об'єднувані згаданою інтенцією твори, як «Жан Крістоф», «роман-ріка» Ромена Роллана, як «суб'єктивна епопея» Марселя Пруста «У пошуках утраченого часу» з її потоком свідомосте, як «Улісс» Джеймса Джойса, твір унікальний і багатоликий у плані метаморфоз романного жанру, як пізні романи Кнута Гамсуна з їхніми вільними композиціями, що невимушено імітують спонтанний плин життя.
До відомих творів, у яких метаморфози роману проявилися найбільш масштабно і рельєфно, належить також роман Селіна «Подорож на край ночі». У ньому відсутній романний сюжетний кістяк, що організовує твір і надає йому завершеносте, це справді вільна відкрита композиція, в якій елемента традиційного роману поєднуються з автобіографією, мемуарами, сповіддю, розповідями про мандри тощо, які належать до non-fiction, небелетристичних жанрів. Та в «Подорожі…» з усіх цих елементів витворюється жива, органічна художня тканина. Тим же романним архетипом, від якого йде селінівський твір, є архетип крутійського (пікаресного) роману, поширеного в європейських літературах XVI–XVIII ст.
Крутійський роман був породженням соціальної і моральної кризи, яка охопила Західну Європу на переході від Середньовіччя до раннього нового часу, її специфічним відображенням. Герої цього роману — крутії, авантюристи, пройдисвіта, вихідці із суспільних низів або декласовані елементи, що ведуть жорстоку боротьбу за існування, зображену з натуралістичною відвертістю. Прикметна особливість цього роману, що вирізняє його серед інших жанрів тогочасної літератури, — це погляд на життя «знизу», тут воно постає таким, яким його бачить ізгой, що перебуває поза нормами й законами суспільства. Він відчужений від нього й самотній, він запекло бореться за існування, не гребуючи ніякими засобами й не визнаючи ніякої моралі.
Звичайно, роман Селіна не був реконструкцією крутійського роману, але архетипні риси цього жанрового різновиду проступають у ньому досить виразно. Основу його сюжету теж становлять пригоди й злигодні головного персонажа, Фердінана Бардамю, який переміщається не стільки в різних краях і країнах (котрі самі по собі мало його цікавлять), скільки в соціальних світах, кожен із яких — це ніби круг пекла, не потойбічного дантівського, а наявного, реального, до болю й нудоти очевидного. На відміну від пікаро, він не повністю належить до світу знедолених і упосліджених, він інтелігент, навіть інтелектуал з високим рівнем ідеологічної свідомости, але разом з тим певними рисами — близький героям крутійського роману, іноді навіть зворушливо нагадує Простака Простаковича, як переклав М.Лукаш ім'я героя роману Ґріммельсгаузена «Сімпліціссімус». «Я нічого не розумів, — сповідається Бардамю, приголомшений „гендлярською добою“, — в усьому почувався ошуканим, мене дурив цілий світ — зраджували жінки, зраджували гроші й ідеї. Я почувався ображеним». Та найбільше з крутійським романом твір Селіна зближує те, що його протагоніст належить до соціальних низів, що все в ньому бачиться зі споду, з низів суспільства, з якими протагоніст себе ідентифікує.