Одне слово, розмову спровокував знову я, й одразу ж спалахнула запекла суперечка. Людина ніколи достатньо не стережеться слів, їй здається, ніби вони нічого не варті, не криють у собі жодної небезпеки; здається, ніби слова — лише легенькі подихи, тихі звуки, ні холодні, ні теплі, а коли вони потрапляють до вух, їх миттю поглинає безмірна млява сіра нудьга, що панує в мозку. Отож люди не стережуться слів, і настає лихо.
Є слова, що ховаються поміж решти слів. їх зразу не розпізнаєш, та вони нараз струшують ваше єство, розхитують життєві підпори, — байдуже, слабкі ви чи сильні… Вас переймає панічний страх… Це лавина… Ви зависаєте над потопом емоцій. Прогриміла, пронеслась буря, надто сильна для вас: така несамовита, що раніше ви б ніколи не повірили, ніби до цього можуть призвести почуття. Отже, людина ніколи як слід не стережеться слів — такий мій висновок.
Але спершу я переповім події. Таксі неквапом їхало за трамваєм, бо дорогу ремонтували. Тихо хурчав мотор. Через кожні сто метрів — риштак… Але мені й трамвайного гуркоту було замало. Як завжди, балакучий, мов недоросток, я заквапився. Мені були нестерпні повільність, із якою ми їхали, мов на похорон, і нерішучість нашого товариства… Я квапився розірвати тишу, дізнатись, що діється на задньому сидінні. Дививсь на Мадлон, чи, радше, намагався її побачити в лівому кутку, бо вже нічого не було видно. Обличчя вона відвернула надвір, до краєвидів, власне, до ночі. Я з досадою відзначив, що вона й досі така сама затята. Натомість я справжній зануда. Я заговорив до неї тільки на те, аби вона повернула до мене голову.
— Мадлон! — гукнув я. — Скажіть, може, ви хочете ще де-небудь розважитись, тільки не вмієте сказати? Може, зайдемо ще кудись, перше ніж вертатися? Мерщій скажіть нам!
— Розважитись! Розважитись! — відповіла вона так, неначе я образив її. — Та у вас таке з думки не сходить! Самі розваги! — І враз почала зітхати; я досі не чув, щоб хто зітхав так зворушливо.
— Що можу, те й чиню! — відповів я їй. — Таж сьогодні неділя!
— А ти, Леоне? — звернулась тоді Мадлон до Робінзона. — Скажи мені: і ти чиниш усе, що можеш? — Запитання було впрост.
— Аякже! — відповів Робінзон.
Ми саме проїздили під ліхтарем, і я побачив їх обох. Сама лють. Потім Мадлон нахилилась, немов для поцілунку. Таки правда, цього вечора я не проґавив жодної нагоди, роблю промах за промахом.
Таксі знову поїхало повільніше, бо попереду тяглась ціла валка ваговозів. Робінзона роздратувало, що його хочуть цілувати, й він відіпхнув Мадлон досить брутально. Жест вочевидь був нелюб'язний, надто як зважити, що діялось при свідках.
Коли ми проїхали всю вулицю Кліші й добулися до брами, на землю опустилася справжня ніч, засвітилися крамнички. Під залізничним мостом, що давав дуже гучне відлуння, я все-таки почув, як вона знову чіпляється до нього:
— Леоне, невже ти не хочеш мене поцілувати?
Мадлон нападала. Робінзон мовчав. Раптом вона обернулася в мій бік і звернулась безпосередньо до мене, їй було несила витерпіти образу:
— Що ви ще поробили Леонові, щоб він став отакий лихий? Не бійтеся, скажіть. Яких іще нісенітниць ви йому наторочили? — ось так провокувала мене Мадлон.
— Ніяких! Я взагалі йому нічого не розказував! Ваші суперечки мене не обходять! — відповів я.
Я сказав Мадлон правду, про неї я взагалі ніколи нічого не розповідав Леонові. Він був вільний, це його особиста справа — зостатися з Мадлон чи розпрощатись із нею. Це мене не обходило, але було б марно намагатися переконати Мадлон, розум відступився від неї. Сидячи віч-у-віч у таксі, ми знову помовкли, проте нас задушливим хмаровинням гнітила сварка, і довго той гніт годі було витримати. Звертаючись до мене, Мадлон говорила тонким безбарвним голосом людини, яка на щось зважилась, такого її голосу я ще не чув. Мадлон забилась у найдальший куток таксі, я майже не бачив її рухів, і це вельми тривожило.
Софі тим часом тримала мене за руку. Бідолаха геть розгубилася.
Коли ми проминули Сент-Уан, озвалася вже Мадлон, голосно, несамовито і гостро дорікаючи Робінзонові, ставлячи безкінечні запитання з приводу його почуттів і вірности. Ми з Софі остаточно зніяковіли. Але Мадлон так понесло, що їй було байдужісінько, що ми все чуємо, навпаки, це її, напевне, ще й тішило. Я скоїв очевидну дурницю, запакувавши Мадлон у цій коробці разом з нами, слова відлунювали, а з такою вдачею, як у неї, те відлуння ще дужче спонукало до бучі. Знов-таки, це була ще одна моя чудова пропозиція — поїхати в таксі.
Леон не реагував. По-перше, він утомивсь, а по-друге, йому завжди хотілося спати — то була його хвороба.