— Та вгамуйтеся! — таки спромігсь я крикнути так, щоб чула й Мадлон. — Розберетесь, коли доїдемо! Часу вам вистачить.
— Доїдемо! Доїдемо! — відказала вона таким тоном, що його й уявити годі. — Куди доїдемо? Знайте, що ми ніколи не доїдемо! А втім, я вже сита вашими брудними манерами, — провадила вона далі, — я дівчина порядна! Я варта більшого, ніж усі ви вкупі. Зграя мерзотників! Ви марно силкуєтесь приперти мене до муру… Ви негідні навіть зрозуміти мене! Ви надто зіпсуті, щоб розуміти мене! Ви вже не годні розуміти ні порядности, ні краси!
Тепер Мадлон допікала нашому самолюбству, і я марно сидів якомога смиренніше на своєму відкидному сидінні, намагаючись, коли таксі гальмувало або сіпало, навіть не зітхнути, щоб не роздратувати її ще дужче, — Мадлон, розпалившись, уже не змовкала. В такі хвилини досить найменшої дрібниці, аби призвести до найтяжчого лиха. Мадлон немов гралася, заповзявшись дошкулити нам, і вже не могла не розкритися до кінця.
— Не думайте — це вам так просто не минеться! — погрожувала вона далі. — І вам пощастить без галасу спекатися мене? О ні! Я вам одразу заявляю! Ні, по-вашому не буде! Всі ви мерзотники! Ви призвідці мого нещастя! Та хоч які ви паскуди, я таки розворушу ваше кубло!
Мадлон ураз нахилилась до Робінзона, обіруч схопила його за петельки й почала торсати. Робінзон не випручувавсь. Я не втручався. Здавалося, ніби Робінзон навіть утішений тим, що довів Мадлон до нестями. Поки та його шпетила, він хихикав — річ явно неприродна — і, похнюпивши носа, нахиливши голову, похитувавсь на сидінні, мов лялька.
Коли я все-таки докірливо махнув рукою, аби зупинити цю брутальну сцену, Мадлон напалася на мене й цього разу вибовкала всю правду. Ту, що давно її розпирала.
Тепер дійшла черга й до мене, і то перед усім народом!
— А ти, сатире, не рипайся! — озвалась вона до мене. — Те, що межи мною й Леоном, хай тебе не обходить! Твою брутальність я далі не терпітиму! Ти зрозумів мене? Га? З мене досить! Якщо ти бодай раз піднімеш на мене руку, я навчу тебе, як подобає жити! Спершу наставляєш друзям роги, а потім іще й б'єш їхніх жінок! Ти негідник та ще й нахаба! И тобі не соромно?
Почувши ці одкровення, Робінзон мов обурився трохи. Він уже не хихикав. Якусь мить я навіть запитував себе, чи не доведеться нам битись, але враз збагнув, що в таксі, де нас аж четверо, місця для бійки немає. Я заспокоївся. Надто тісно. До того ж ми тепер швидко їхали бруківкою бульварів понад Сеною і в машині дуже трусило, було важко навіть поворухнутись.
— Ходи до мене, Леоне! — раптом знову почувся владний Мадлонин голос. — Ходи, я прошу тебе востаннє! Ходи, ти чуєш мене? Покинь їх! Ти що, не чуєш, що я тобі кажу?
Справжня комедія.
— Леоне, зупини таксі! Зупини, або я сама його зупиню!
Проте Леон навіть не ворухнувся. Він кріпився.
— То ти не хочеш? — знову завелася Мадлон. — Не хочеш іти зі мною?
Мадлон уже попередила мене, що мені краще не рипатись. Я своє дістав. «То ти не йдеш?» — приказувала вона. Таксі не збавляло швидкости, дорога попереду була тепер вільна, і нас підкидало ще дужче, немов колеса раз по раз наїжджали на розчавлені тіла.
— Гаразд! — виснувала Мадлон, бо Робінзон їй нічого не відказував. — Ну, чудово! Ти сам цього хотів! Завтра! Ти чуєш, не пізніш як узавтра, я піду в комісаріат і поясню їм, як упала зі сходів стара Анруй! Леоне, тепер ти чуєш мене? Ти вдоволений? Тобі вже повідкладало? Або ти миттю підеш зі мною, або завтра вранці я піду в комісаріат! Ну, ти хочеш туди потрапити чи ні? — Погроза була ясна й конкретна.
Цього разу Робінзон таки надумав відповісти.
— Ти ба, але ж і ти в оте вплутана! Краще б уже мовчала!.. Почувши таку відповідь, Мадлон не заспокоїлась, навпаки.
— Начхати мені на це! — відрубала вона. — Вплутана! То ти кажеш, ми сядемо до в'язниці вдвох? Я твоя спільниця? Ти це кажеш мені? Та мені кращого й не треба.
Мадлон істерично зареготала, немов їй ніколи не доводилось чути чогось веселішого.
— Кажу тобі, мені кращого й не треба! Знай: в'язниця мені до вподоби! Не думай, ніби я злякаюся в'язниці! Якщо твоя ласка, я піду й до в'язниці! Але ж, гадаю, і ти туди потрапиш? Тоді принаймні ти зі мною ще довго не розстанешся! Я твоя — гаразд! Але ж і ти тоді мій! Тобі нічого не залишиться, як сидіти зі мною у в'язниці! Я, добродію, знаю тільки одне кохання! Я не повія!
Цими словами Мадлон кидала виклик водночас іще й мені та Софі. Саме так вона обстоювала вірність та порядність.
А таксі, проте, бігло далі, Робінзон і досі не наважувався зупинити його.
— То ти не йдеш? Тобі краще на каторзі? Гаразд! Тобі начхати, що я тебе викажу?.. А що я кохаю тебе — на це тобі теж начхати? Тобі начхати й на майбутнє? Чи передусім тобі начхати на самого себе? Скажи мені!