Вози тим часом вертали назад. Обоз рушав, жахаючись світанку, риплячи всіма своїми кривими колесами, від'їздив разом із моїм побажанням, щоб його цього самого дня перейняли, розметали вибухами й спалили, — такі сцени часто зображують на воєнних гравюрах: обоз розграбовано, щезають візники й горили-жандарми, зникає збруя, сторожа з солдатів запасу разом із їхніми ліхтарями та тяжкою працею, зникає сочевиця й борошно, з якого вже ніколи нічого не спечуть, — обозу відтак немає. Байдуже, помирати з утоми чи, може, від чогось іншого; найтяжча смерть тоді, коли носиш мішки, щоб заповнити ними ніч.
Того дня, коли в цих паскуд не лишиться жодного колеса, думав я, нас принаймні ніхто не чіпатиме, а коли нам дадуть спокій бодай на однісіньку ніч, можна буде нарешті виспатись, відпочити і душею, й тілом.
Постачання — це додаткове жахіття, маленька в'їдлива почвара, що видерлась на плечі великої почвари — війни. Скрізь тварюки — попереду, позаду, обабіч. Приречені так або так загинути, ми вже не годні позбутися нелюдського бажання заснути, все інше лише додає страждань, — а надто повільний час і невситиме прагнення наїстися. Здається, ми впізнаємо вигин потічка, мур, який колись уже проминали… Знайти хутір, де розташувався твій підрозділ, найбільше допомагають запахи. Ми обернулись на собак, що вночі серед покинутих сіл нюшкують війну. Ще кращий орієнтир — трупний сморід.
Унтер-офіцер служби постачання, цей вартовий полкової ненависти, на хвилину став господарем світу. Той, хто згадує про майбутнє, — справжній йолоп, бо важить тільки теперішній день. Згадувати минувшину — однаково, що проповідувати перед недоумками. Вночі в прифронтовому селі унтер стереже людську худобу для великої бойні, що ось-ось почнеться. Унтер тут цар! Цар смерті! Унтер Кретель! Чудово! Могутніших за нього немає! Дорівнятися силою до нього може тільки унтер супротивника, там, за лінією фронту.
В селі не лишилось свійських тварин, крім переляканих котів. Меблі — стільці, фотелі, буфети, від найлегших і до найважчих — відразу потрощили на паливо для кухні. А все, що можна покласти в торбу, мої приятелі забирають собі; гребінці, ліхтарики, чашки, всілякі дрібниці й навіть віночки наречених. Здається, ми наміряємося жити ще віки. Крадемо, щоб розважитись, удаємо, ніби в нас попереду ще багато часу. Всім кортить увічнитись.
Гармати для нас — просто гуркіт. Саме через таке ставлення війни існують ще й досі. Навіть ті, що, власне, роблять війну, не уявляють її. Діставши кулю в черево, вони б і далі підбирали по дорозі старі сандалі, які ще можуть «знадобитись». Отак і барани, впавши в передсмертних корчах на моріжок, і далі скубуть травицю. Більшість людей помирає останньої миті; решта починає вмирати за двадцять, а то й тридцять років до правдивої смерти. Це найнещасніші.
Сам я теж не мав великої мудрости, але став досить практичний, аби остаточно обернутись у боягуза. Певне, саме через свою постанову стати боягузом я видавався розважливим і спокійним. Ба більше, нашому капітанові, самому Ортолану, я навівав якусь парадоксальну довіру, і він вирішив доручити мені цієї ночі делікатну місію. Йдеться про те, пояснив він мені довірчо, щоб клусом пробитися до світання в Нуар-сер-сюр-Лі, місто ткачів, що на відстані чотирнадцяти кілометрів від села, де ми отаборились. Безпосередньо на місці я мав пересвідчитись, чи є там ворог. Бо всі посланці, що їздили туди з самого ранку, приносили суперечливі вістки. Генералові Антрею вже вривається терпець. Для цієї розвідки мені дозволено вибрати того коня з нашої чоти, який найменше смердить. Бо вже давно не тільки в мене самого кінь зогнивав живцем.
Мені відразу здалося, що час вирушати в подорож. Але полегша була примарна.
Сівши верхи, смертельно натомлений, я став уявляти собі власну смерть з усіма подробицями, мало не зомліваючи при цьому. Я посувався від дерева до дерева, на мені ввесь час бряжчало залізяччя. Сама тільки шабля гримотіла, мов ціле піаніно. Мене, може, й годилось пожаліти, але моя постать була, безперечно, гротескна. Про що думав генерал Антрей, посилаючи в глиб тиші людину, вбрану з голови до п'ят у цимбали? Звичайно, не про мене.
Кажуть, ніби ацтеки в своїх храмах сонця щотижня мимохідь убивали вісімдесят тисяч вірних, віддаючи їх у жертву богові хмар, аби той послав їм дощу. В таке важко повірити, доки не потрапиш на війну. А коли ти на війні, шукати пояснень уже не треба, зневага ацтеків до тіл своїх ближніх нічим не краща від зневаги нашого доброчинця Антрея до моїх жалюгідних нутрощів: генерала нині підвищили, просунувшись угору, він ніби став небожителем, невеличким, але вкрай вибагливим і жорстоким божеством сонця.