«Замовкни! — гукнув я йому. — На дідька ти їй здався, лайно таке!» Саме так і сказав, пробігаючи мимо. Просто в обличчя! Ото, мабуть, зрадів, паскуда!.. Ех, хлопче! Адже не часто можна сказати капітанові все, що про нього думаєш. Тож треба користатися, така нагода трапляється рідко. Щоб чимшвидше втекти, я кинув амуніцію, а потім і зброю… в болото, повз яке пробігав. Уяви собі, ніколи не мав бажання вбивати, я цього не навчився… Навіть у мирні часи ніколи не любив суперечок і бійок. Завжди уникав їх. Тож тепер розумієш? Перед війною я спробував був ходити день у день на завод… Якийсь час працював гравером, але через сварки знеохотився до цього ремесла, мені ліпше продавати вечірні газети, і то в тихому кварталі, де мене знають усі, біля Французького банку… Якщо хочеш знати, моя тодішня дільниця — майдан Перемоги й вулиця Пті-Шан. Як бачиш, я ніколи не заходив далі Луврської вулиці й Пале-Руаяля. Вранці робив закупівлі для крамарів…
Пополудні вряди-годи розносив покупки, щось лагодив… Крутивсь, як міг. Зате ніколи не любив зброї! А що, якби німці побачили в тебе зброю? Дісталося б тобі! А якби ти був у цивільному, як от я… Нічого в руках, нічого в кишенях. Тоді німці відчують, що, беручи тебе в полон, матимуть із тобою менше клопоту, — розумієш? Вони вже знатимуть, хто перед ними. Якби до німців можна було прийти голісіньким, це було б іще краще. Прибігти, як кінь! Тоді вони взагалі не знали б, із якого ти війська!
— А таки справді! — подумки я відзначив, що вік теж упливає на мислення. З роками людина стає практичніша. — Отож вони там, еге? — Ми мовчки зважили наші шанси, вдивляючись, мов у карти, у великий освітлений план мовчазного міста. — Що, ходімо?
Спершу ми мали перетнути залізницю. Якщо там є варта, нас побачать. А може, й ні. Треба піти й подивитись. Перейти можна й через колії, й тунелем.
— Поквапмося! — докинув Робінзон. — Таке слід чинити лиш уночі, бо вдень друзів немає, тоді кожен прагне виставлятись, адже, — хіба ти не знаєш? — удень навіть на війні всюди ярмарок. Береш із собою жеребця?
Так, я повів коня за повід. Бо ж мудрість у тому, аби чимшвидше втекти, коли тебе кепсько зустрінуть. Ми проминули переїзд, широкі біло-червоні шлагбауми стриміли вгору. Таких шлагбаумів я зроду не бачив. В околицях Парижа були не такі. Я спитав:
— Гадаєш, вони вже ввійшли до міста?
— Аякже! — відповів він. — Нумо швидше!..
Ми тепер були змушені стати мужніми, як справжні сміливці, бо кінь, що ступав позаду, ніби підганяв нас цоканням копит: ніде жодного звуку, тільки залізне «цок» та «цок». Цокіт відбивався гучною луною, немов у пітьмі не наїлося жодної небезпеки.
Отже, Робінзон, сподіваючись утекти від війни, покладався на ніч? Ми не криючись ступали серединою вулиці, йшли в ногу, немов на муштрі.
Так, Робінзон мав слушність, день був безжальний від землі до небес. Ідучи так вулицею, ми мали безневинний, навіть простакуватий вигляд, наче поверталися зі звільнення. «Ти чув: у Ліллі ввесь Перший гусарський полк нібито потрапив у полон? Кажуть, вони, як і ми, теж отак увійшли до міста й ні про що не здогадувались… Полковник попереду… Центральною вулицею… Аж тут усе й почалося. Німці попереду, позаду!.. У вікнах, скрізь! Отак воно. Наших половили як щурів. Як щурів! Ну хіба їм не пощастило?
— Ох, негідники!
— Ще б пак!..
Ми б ніколи не втекли з такого благословенного й безпечного полону, в нас аж слина покотилась.
На всіх крамницях і житлових будинках віконниці були зачинені, перед кожним будинком зеленів охайний садочок. Проминувши пошту, ми побачили, що один з тих будинків, трохи біліший за решту, світиться всіма вікнами, від першого поверху аж до даху. Ми подзвонили. Наш кінь сумирно стояв позаду. Двері відчинив огрядний бородань.
— Я мер Нуарсера, — оголосив він одразу, хоч ми й не питали його, — й чекаю на німців!
Мер вийшов надвір, щоб краще нас роздивитись у місячнім сяєві. Збагнувши, що ми не німці, а таки свої, французи, він позбувся всієї врочистости, залишились тільки зичливість і збентеження. Очевидно, він нас зовсім не сподівався, ми прийшли, перешкодивши всім його попереднім намірам. Німці мали ввійти до Нуарсера цієї ночі, мер знав це й разом з префектурою залагодив геть усе: тут розташується їхній полковник, тут шпиталь, там… А якщо вони прийдуть саме зараз і побачать нас туг? Ото буде клопоту! Безперечно, виникнуть ускладнення… Цього він нам відверто не казав, але ми бачили, що в нього на гадці.