Переконавшись, що я ще й похваляюся такими ганебними почуттями, Лола вже не мала до мене найменшого жалю. Для неї я остаточно обернувсь у мерзотника. Лола постановила одразу ж і покинути мене. З неї досить. Я провів її аж до хвіртки нашого притулку, а вона навіть не поцілувала мене.
Лола, звісно, ніяк не могла второпати, чому приречений на смерть не вважає ту смерть за своє покликання. Коли я запитав, як там печуться пиріжки, вона змовчала.
Зайшовши до палати, я побачив, що біля вікна серед гурту солдатів стоїть Преншар і випробовує темні окуляри, дивлячись крізь них на газову лампу. Він пояснив, що ця думка сяйнула йому під час літнього відпочинку на морському березі, а що тепер літо, він хоче носити окуляри, гуляючи вдень у парку. Наш парк був дуже великий, і його пильно охороняв цілий загін наглядачів. Наступного дня Преншар наполіг, щоб я пішов з ним аж на терасу, де він остаточно випробує свої чудові окуляри. Пополудневе сонце яскраво виблискувало на Преншаровім обличчі, захищенім тьмавими скельцями, і я помітив, що в нього майже прозорі ніздрі і він дихає дуже часто.
— Друже, — щиро заговорив капрал Преншар до мене, — час іде, але на мене анітрохи не працює. Моє сумління неприступне для докорів, дякувати Богові, я вільний від такого боягузтва. В цьому світі зважають не на злочини… Від такої практики вже давно відмовились. Так, відмовилися, зважають тільки на промахи. Гадаю, я й сам скоїв промах, причому непоправний…
— Коли крали консерви?
— Так, уявіть собі, я гадав, ніби це ниций учинок, якого буде досить, аби ганебно, проте живцем утекти від баталій, дійти до миру, як отой норець, що, довго пробувши під водою, нарешті виринає на поверхню… Я мало не досяг успіху. Але війна вочевидь затяглась. Уже не можна навіть визначити ту міру огидности, переступивши яку, стаєш огидним батьківщині… Батьківщина заповзялась приймати всі пожертви, всіляку поживу, байдуже, звідки вона походить. Батьківщина стала без міри поблажлива у виборі своїх мучеників. Фактично, вже немає чоловіків, негідних носити зброю, а надто — вмирати від неї. Та вони, чуєте, навіть із мене роблять героя! Манія вбивства стає така владна, що ніхто вже й уваги не звертає на крадіжку якоїсь бляшанки консервів! Та що там — на те заплющують очі! Звісно, ми звикли щодня захоплюватись нелюдами, і разом із нами ввесь світ шанує їхню велич, хоча їхнє життя, коли придивитися пильніше, — це довгий, нескінченний злочин. Проте ці люди тішаться славою, честю та могутністю, їхні злочини освячено законом, дарма що, хоч як далеко зазирати в історію (мені, як ви знаєте, за знання історії платили), — ми всюди бачимо, що цілком безневинна крадіжка, надто найпростіших харчів — хліба, шинки, сиру — незмінно призводить до громадського осуду, до негайного вилучення з суспільства, до тяжкої кари, безчестя й ганьби, якої не змити жодним каяттям. Усе це відбувається внаслідок двох головних причин: по-перше, через те, що злодій здебільшого злидар, а злидні позбавляють його будь-якої гідности; по-друге, через те, що його вчинок — німий докір суспільству. Розумієте, коли краде злидар, це просто негідний учинок індивіда… І куди ж ми котимось? Завважте, кара за незначні крадіжки на всіх широтах була дуже тяжка, вона становила не тільки засіб громадського захисту, а й виступала немов суворою засторогою всім бідолахам, щоб вони тихенько держалися свого місця й своєї касти, з радістю погоджуючись впродовж довгих століть ганути невідомо за що від голоду… Досі в нашій країні дрібні злодії мали певні переваги — їх позбавляли патріотичної чести носити зброю. Та завтра все зміниться, я, злодій, завтра знову займу своє місце в окопах… Такий наказ… Нагорі постановили мов губкою стерти те, що досі називали моїм „схибленням“, і, завважте, вчинили так, зглянувшись на „честь моєї сім'ї“. Яке блюзнірство! Я вас запитую, друже: невже вся моя родина стане решетом і ситом для французьких та німецьких куль, що летять одним роєм?.. Бо в такій ролі виступатиму тільки я, еге ж? А коли я загину, невже мене воскресить честь моєї сім'ї? Ось послухайте, я вже зараз бачу свою сім'ю по війні: адже минає все. Моя родина, коли знову повернеться літо, топтатиме моріжки, гулятиме кожної погожої неділі… От тільки я, батько, лежатиму на метр під землею, в мені кишітиме черва й буде більше всілякої зарази, ніж у купі лайна чотирнадцятого липня, моя плоть зогниє напрочуд швидко… Лягти гноєм у землю невідомого рільника — ось майбутнє справжнього солдата! Ох, друже! Запевняю вас: цей світ — величезна фабрика, де спроваджують на той світ! Ви ще молодий, і нехай ці хвилини мудрости запам'ятаються вам на багато років! Слухайте мене пильно й ніколи не нехтуйте, не оцінивши його ваги, головного гасла, яким пишно оздоблене все вбивче лицемірство нашого суспільства: „Співчувайте долі й нелюдським умовам життя злидарів!“ Та послухайте, обивателі й недоумки, експлуатовані, биті та одурені, я вас застерігаю: коли можновладці починають любити вас, це означає, що вони наміряються обернути вас у гарматне м'ясо… Це пророцтво справджується завжди. Все починається з любові. Людовік XIV, як відомо, ганяв свій народ у хвіст і в гриву. Людовік XV так само, але дійшов і до ануса. Звичайно, тієї пори жилося погано, бідним ніколи не живеться добре, хоча їх не вбивали так завзято й люто, як убивають наші сучасні тирани. Адже, слухайте: відпочинок малих людей — у зневазі великих, бо коли можновладці думають про народ, їх спонукає до цього лиш інтерес та садизм… Саме філософи, — добре запам'ятайте це, — почали годувати народ усілякими побрехеньками… Народ, який знав лише катехізис! І вони взялись, як заявляли, освічувати його. Ох, скільки істин вони мали йому відкрити! Яких пречудових істин, які не втомлюють, а блищать, вилискують, засліплюючи ввесь народ! Саме так люди здобулися на слово, саме так! Достоту так! Тож загиньмо за це! Бо народ завжди вимагає лише своєї загибелі. Бо він такий. „Нехай живе Дідро!“ — горлали люди, а згодом — „Нехай живе Вольтер!“ Ото вже філософи! І хай живе Карно, що так добре організовує перемоги! Нехай живуть усі! Чи принаймні ті, хто не дає народові виздихати в невігластві й фетишизмі. Вони показали народові коріння свободи. Вони визволили його й нітрохи з цим не барилися. Спершу нехай увесь народ навчиться читати газети, адже спасіння в цьому. Прокляття, хай учиться чимшвидше! Геть неписьменність! Неписьменних не треба, потрібні тільки солдати-громадяни! Які голосуватимуть! Які читатимуть! Які воюватимуть! Які маршуватимуть! Вітатимуть своїх зверхників! Для цього режиму народ невдовзі цілком дозріє. Та чи досить самої втіхи визволення, невже свобода не має нічому служити? Адже Дантон недурно вправлявсь у красномовстві. Кількома гучними і такими влучними фразами, що їх чути й сьогодні, він як оком змигнути мобілізував увесь народ. То був перший похід перших несамовитих батальйонів визволеного люду. Перших недоумкуватих виборців і прапоролюбців, що їх повів Дюмур'є здихати у Фландрії. Проте сам Дюмур'є вкрай пізно прилучився до цієї доти нечуваної дріб'язкової гри в ідеалізм і, віддавши перевагу таки грошам, дезертирував… То був наш останній найманець. Солдат, що воює задурно, — це вже новітнє явище. Таке новітнє, що навіть Ґете, сам Ґете, ставши свідком битви при Вальмі, враз помітив його. Побачивши когорти несамовитих голодранців, які самохіть прийшли шукати смерти від рук прусського короля, боронячи незвісну патріотичну вигадку, Ґете відчув, що йому ще треба вчитися та вчитися. „Того дня, — як завжди, своїм звичаєм урочисто заявив він, — почалася нова доба“. Оскільки система була чудова, відразу заходилися серійно продукувати героїв, вартість яких дедалі меншала: адже система вдосконалювалась. Усі користалися нею як могли — Бісмарк, обидва Наполеони, Баррес, а також вершниця Ельза. Прапоролюбна релігія швидко заступила небесну — старе хмаровиння, розвіяне Реформацією і віддавна сконденсоване в єпископських макітрах. Колись мода фанатично вимагала кричати: „Слава Ісусу! Паліть єретиків!“ Проте єретиків було мало, і, зрештою, єретиками ставали доброхіть. А сьогодні, за нашої доби, ревуть уже незліченні орди, лунають провокативні заклики: „Розстріляти всіх безхребетних! Усіх, хто не має снаги! І безневинних читачів. Шикуйсь, мільйони!“ А тих, хто не хоче ні різати, ні стріляти, смердючих пацифістів, — схопити й четвертувати! Вбивати тридцятьма різними способами — найефективнішими! Щоб вони навчилися жити, їм треба спершу випустити нутрощі, потім вибрати очі й укоротити їхнє слиняве життя! Нехай їх легіонами посилають на смерть, примушують муштруватися під дудку, спливати кров'ю, димітися в кислотах — і тільки на те, щоб батьківщина стала ще миліша, веселіша, добріша