Аж тут із глибин парку Преншара покликав санітар: негайно до головного лікаря!
— Іду, — відповів Преншар, маючи час тільки на те, щоб передати мені чернетку промови, яку щойно читав переді мною. Так учинив би перший-лішний актор-нездара.
Преншара я більше ніколи не бачив. Він мав ваду, властиву всім інтелігентам: був нікчема. Знав дуже багато й заплутавсь у тому знанні. Щоб додати собі завзяття й зважитися на щось, Преншар мусив удаватись до хитрощів.
Часом я згадую той дуже далекий вечір, коли Преншар зник. Пам'ятаю його дуже добре. Будинки передмістя, які підступали до самого парку, знову постають переді мною, як і ввесь краєвид, що стає ясний і виразний перед тим, як заховатись у сутінки. А в пітьмі дерева більшають і, виростаючи до неба, зливаються з ніччю.
Я ніколи навіть не намагавсь довідатися, що сталося з Преншаром, не прагнув дізнатись, чи він справді, як казали тоді, „зник“. А все-таки краще, що він зник.
Ще точилась війна, а вже можна було розпізнати зародки лихого миру. Неважко вгадати, що станеться з тим істеричним створінням — досить поглянути, як воно звивається тепер у кав'ярні „Олімпія“. В підозрілому довгому півпідвалі з сотнею свічад воно, в самих панчохах, тупотіло серед пилюки й тяжкого розпачу під юдео-саксонсько-негритянську музику. На яскраво-червоних канапах сиділи впереміш британці й негри, всюди вештались левантійці та росіяни з цигарками в зубах — галасливі та сумовиті, у військових строях. Мундири, що їх тепер дуже важко згадати, теж були зародком сьогодення, пагоном, який росте й досі і стане купою гною тільки згодом, набагато пізніше.
Щотижня, посидівши кілька годин в „Олімпії“ й добряче розпаливши свої жадання, ми цілим гуртом ішли провідувати пані Ерот, що продавала нам білизну, рукавички та книжки в завулку Березина позаду театру „Фолі-Бержер“. Тепер цього театру вже нема; в тім завулку собачки, ведучи на поводі своїх маленьких господинь, справляли природні потреби.
Ми ходили туди, навпомацки шукаючи свого щастя, якому люто погрожував увесь світ. Ми ніби й соромилися наших жадань, та однак їм годилось коритися! Зректись кохання набагато важче, ніж зректися життя. В цьому світі або вбиваєш, або кохаєш — і те все діється водночас. „Я тебе ненавиджу — я тебе кохаю!“ Людина несамовито, будь-що боронить та підтримує своє життя двоногої істоти і тягне його аж до наступного сторіччя, немов у тому, щоб продовжувати рід, — величезна втіха, немов, зрештою, це дасть нам безсмертя. Людей мов охоплює сверблячка, незважаючи ні на що, їм кортить злягатися.
З головою мені ставало дедалі краще, проте моя воєнна доля й далі зоставалась дуже непевна. Подеколи мені дозволяли виходити в місто.
Отже, наша продавниця білизни звалася пані Ерот. її чоло було таке низьке й вузьке, що попервах, зостаючись із нею наодинці, ви вкрай бентежились; натомість її губи — такі усміхнені й повні, що потім ви вже й не знали, як спекатися їх. Маючи незвичайну пожадливість та незабутній темперамент, вона плекала кілька простих і хижих суто комерційних задумів.
Своє багатство пані Ерот почала збивати кілька місяців тому з допомогою союзників, а надто — власного лона. Слід сказати, що їй видалили яєчники, торік оперували з приводу сальпінгіту. Ця визвольна кастрація стала для неї багатством. Гонорея в жінок часом може давати добрі наслідки. Жінка, що ввесь вік боїться завагітніти, — те саме, що імпотент, вона ніколи не досягне великих успіхів.
І старі, й молоді, а разом з ними і я вважали, що в задніх комірчинах певних крамничок і книгарень можна залюбки натішитись недорогим коханням. Саме так було ще років двадцять тому, проте відтоді пішло в небуття вже багато речей, а надто — приємних. Англосаксонське пуританство місяць у місяць висушує нас дедалі більше, воно майже внівець обернуло веселі втіхи затильних комірчин. Усе повернулося до шлюбу і до поправи звичаїв.
Пані Ерот добре скористалася з останніх сороміцьких свобод, коли ще було можна злягатися навстоячки і недорого. Однієї неділі до її крамниці приблукав безробітній аукціоніст і зостався там назавжди. Він виявився трохи маразматик і більш нічого. їхнє щастя було неголосне. В затінку газет, сповнених безумних закликів до останніх патріотичних жертв, украй помірковане обачне життя тривало далі, ставши ще вигадливішим на всілякі хитрощі. Отакі вони, пітьма та світло, лице і зворотний бік однієї медалі.