Я довго гадав, ніби маленька Мюзін звичайна дурепа, але згодом пересвідчився, що цю гадку породило моє марнославство. Адже до війни, як ви знаєте, було набагато більше дурнів і невігласів, ніж тепер. Люди майже не мали уявлення про світ загалом, про царину неусвідомленого… Такі недоумки, як я, ще легше, ніж сьогодні, плутали золото з сухозліткою. Закохавшись у гарненьку Мюзін, я гадав, ніби кохання обдарує мене найпотрібнішим, передусім — сміливістю, якої мені бракувало, — і все тому, що моя маленька обраниця на диво гарна й пречудово грає! Кохання немов алкоголь: що дужче нап'єшся і знесилієш, то, здається, більше в тобі сили, розуму й певности.
Пані Ерот, родичка багатьох полеглих героїв, виходила зі свого провулку тільки в пишній жалобі. До центру ходила вкрай рідко, бо її приятель-аукціоніст виявився вельми ревнивий. Ми збиралися позаду крамнички в їдальні, що, відколи з'явивсь достаток, дедалі більше скидалася на невеличкий салон. Там, при світлі газових ламп, ми гомоніли і розважались, дбаючи про звичаї і пристойність. Крихітка Мюзін сиділа за піаніно й награвала класичні речі, ми всі захоплювалися класикою, як і годилось у ті скорботні часи. Сходились пополудні, сідали тісним гуртом, аукціоніст — посередині, й спільно колисали наші таємниці, страхи та надії.
Нещодавно найнятий новий служник пані Ерот намагався якомога докладніше дізнатись, як чоловік врешті зважується пов'язати свою долю з дружиною. На його батьківщині вільного кохання не було. Ті всі аргентинці, офіцери, пронозуваті клієнти наганяли на нього майже тваринний страх.
Мюзін дедалі частіше забирали до себе південноамериканські клієнти, тож зрештою я добре познайомився з усіма куховарками й слугами тих добродіїв, бо здебільша чекав свою кохану на кухні. А втім, лакеї тих панів мали мене за сутенера. Кінець кінцем геть усі, навіть сама Мюзін і, напевне, завсідники крамнички пані Ерот, стали думати, що я сутенер. Я нічого не міг удіяти. А проте рано чи пізно кожному однаково наліплять якусь етикетку.
Військове начальство ще на два місяці дало мені відпустку для лікування й навіть обіцяло знову взяти до війська. Ми з Мюзін постановили оселитись разом у Білланкурі. Це були тільки хитрощі, аби припнути мене, бо, користаючись тим, що ми жили далеко від центру, вона чимраз рідше поверталася додому. Завжди в неї знаходились нові причини лишитись у Парижі.
Ночі в Білланкурі були лагідні й тихі, тільки зрідка їх ожвавлювали сміхотливі тривоги з приводу появи аеропланів та цепелінів. Завдяки цьому громадяни могли досхочу натруситися від страху. Чекаючи на кохану, я, скоро лиш опадала ніч, ходив гуляти аж до мосту Ґренель, де пітьма піднімалася з річки до самих колій метро; в непроникній темряві намистинками тягнися ліхтарі, а залізяччя поїзда, котячись, наче грім, ударяло в бік величезних кам'яниць набережної Пассі.
У містах існують такі огидні закутки, де ти майже завжди самотній.
Зрештою Мюзін стала навідувати наше своєрідне родинне вогнище лише раз на тиждень. Вона дедалі частіше акомпанувала співачкам на вечірках в аргентинців. Звісно, Мюзін могла б грати й заробляти гроші в кінотеатрах, де мені було б набагато легше її знайти, але аргентинці мали веселу вдачу й добре платили, натомість у нудних кінотеатрах платили мало. В житті завжди доводиться вибирати.
Щоб довершити моє нещастя, виник Армійський театр. Мюзін одразу налагодила сотні зв'язків у військовому міністерстві й дедалі частіше виїздила на фронт розважати наших солдатиків, зникаючи часом на цілі тижні. Вона старанно вигравала сонати й адажіо перед партером, де зручно вмощувався штаб, милуючись заодно і її ногами. Солдати, що амфітеатром сиділи позаду свого начальства, втішалися лиш відлунням. Хоч-не-хоч Мюзін мусила залишатися на іноді нелегкі ночі в готелях прифронтової зони. Одного разу вона, аж сяючи, повернулася додому й показала грамоту за геройство, що її підписав, коли ваша ласка, один з наших визначних генералів. Ця грамота стала основою її подальшого тріумфу.
В аргентинській колонії Мюзін ураз здобула незвичайну популярність. На її честь улаштовували цілі свята. Всі захоплювались Мюзін — такою гарною фронтовою скрипалькою! Такою свіжою, кучерявою, а на додачу — героїнею! Аргентинці були вдячні за високі прибутки, без міри захоплювались нашим начальством, і коли до них знову прийшла моя Мюзін із найсправжнісінькою грамотою та юним гарненьким личком, проворними славними пальчиками, вони стали найщиріше її любити — так би мовити, накидати їй ціну. Героїчною поезією найрадніше захоплюються ті, що самі на війну не ходять, а ще дужче — ті, що надміру багатіють на війні. І так завжди.