У Селіна теж війна з самого початку набирає вигляду тотального абсурду, але принципова відмінність від роману Жіоно полягає у тому, що зображується вона в стилі, близькому до абсурдистів другої половини XX ст. Якщо твір Жіоно тяжіє до трагедійного полюсу й війну зображено в ньому як трагічний абсурд, то в романі Селіна це скоріше жорстокий трагіфарс. Для наративу Жіоно характерна напружена, часом трагікопатетична інтонованість, у Селіна вона зовсім інша, її домінанта — саркастична іронія, поєднана з цинізмом і постійними емоційними вибухами обурення, зневаги, зненависти. «Всюди багнюка і страх; орди мерзенних безумців, спроможні тільки вбивати й ставати жертвами, не розуміючи чому й навіщо. […] Скрізь тварюки — попереду, позаду, обабіч», — такі пасажі характерні для селінівської оповіді.
Антивоєнна стратегія твору Селіна реалізується не в докладних описах окопних буднів і жахів війни, що характерно для «Вогню» Барбюса чи «Дерев'яних хрестів» Доржелеса. Власне, таких жахіть у «Подорожі на край ночі» майже немає. Художня тканина в основному складається із загострених реакцій героя-оповідача на рядові, далекі від страхітливости, події та факти війни, реакцій, що набирають крайньої експресії вислову. Такі події, як, скажімо, нескінченна стрілянина й незворушний полковник під кулями в першому фронтовому епізоді. Дещо парадоксальним чином Бардамю починає боятися не так тих куль та снарядів, як вояків, що демонструють зневагу до небезпеки й готовність воювати до переможного кінця. Думка про те, що таких героїв може бути багато й серед своїх, і серед німців, вкидає його в паніку: «І тут мій страх обернувся на паніку. Бо з такими людьми це пекельне безумство може тривати нескінченно. Чому вони не зупиняться? Гостріше, ніж тієї хвилини, я ще ніколи не відчував ні своєї приречености, ні світу».
На фронті Бардамю переймається не тільки страхом перед воєнним героїзмом, а й глибокою відразою до нього. Досить швидко настає розчарування у війні й бажання вийти з цієї кривавої абсурдної гри. Тема «прощавання зі зброєю» з'являється і в «Подорожі на край ночі», але її мотивація істотно інша, ніж у Гемінґвея та інших письменників «утраченого покоління». Цинік і правдолюбець без будь-яких ілюзій щодо людської природи, Селін проставляє всі крапки над «і» й не приховує того, що в основі дій його героя — шкурне прагнення зберегти себе й уникнути безглуздої загибелі. Спершу він робить невдалі спроби здатися в полон, а потім уперто симулює душевну хворобу й витримує тривалу перевірку в спеціальному шпиталі.
Війна, через яку проходить Бардамю, відкриває йому багато жорстоких істин життя або ж різко увиразнює їх, доводячи до свідомости. И серед них ту, що «можна примусити людей, цих бідолах, вбивати, […], не знаючи за що і чому», вбивати масово й ніби виконуючи щоденну роботу. Та, на думку автора, війна — це не тільки фронт, це онтологічний стан людського світу, де вбивства постійно вершаться іншими засобами і в інших формах: «Увесь світ — це клубок убивств», «світ тільки й вміє, що вбивати, коли він навалюється на вас, повертаючись як уві сні, — так сонна людина давить бліх». Дію цього закону життя Селін знаходить в усіх його сферах і проявах, — у колоніях тропічної Африки, в мегаполісах індустріальної Америки, в міщанських середовищах і серед бідного люду паризьких передмість.
Другий сюжетно-тематичний цикл роману — це перебування його протагоніста у французькій колонії десь в Екваторіальній Африці. В цій своїй частині твір уходить в контекст антиколоніальної літератури, яка в першій третині XX ст. набувала розвитку, виокремлюючись із колоніального роману, в французькій та інших західних літературах. І слід сказати, що за глибиною і різкістю критики колоніальної системи, за безапеляційністю її заперечення відповідні розділи «Подорожі…» не мають собі рівних у названому контексті, залишаючи далеко позаду такі резонансні у той час твори, як книжки А. Жіда «Подорож до Конго» (1927) і «Повернення з Чаду» (1928) та «Дорогами мандаринів» (1925) Р. Доржелеса.