Выбрать главу

Нарешті після довгих блукань, уже десь опівночі ми підійшли до зануреного в пітьму потрібного нам бастіону „Бісетр“, що мав сорок третій номер. Хоч це було добре.

Бастіон нещодавно відремонтували, призначивши його для немічних старих і поранених. У садку ще навіть не закінчили всіх робіт.

Коли ми прийшли, у військовій половині бастіону ще не було жодного пораненого, тільки санітарка. Почувши наші голоси, вона злякалась, та коли ми її де слід погладили, вже всміхалась: „А мені здавалося, ніби німці прийшли!“ — „Та ні, вони далеко!“ — відповіли ми. — „А що у вас болить?“ — „Усе, крім грішного тіла!“ — зареготав один з гармашів. Атож, дотеп був пречудовий, і санітарка оцінила його.

В тому ж бастіоні разом із нами лежали й старі, про яких дбала Громадська опіка. Для них поспіхом спорудили нові флігелі, засклені кілометрами шибок. їх, мов комах, мали тримати тут до кінця війни. На сусідніх пагорбах розкинувся цілий висип вузеньких земельних ділянок з халупами серед глинищ, біля хаток місцями росли латук та редька, на яких розкошували слимаки, вшановуючи господарів поїданням чомусь саме цієї городини.

Наш бастіон, як і всі шпиталі, був чистий кілька тижнів після відкриття, — отже, спішімо подивитись: адже в нас не тямлять нічого доглядати, це звичайнісіньке паскудство. При місячнім світлі ми абияк полягали на металеві ліжка: палати були новісінькі, ще й електрику не підвели.

Коли ми прокинулись, прийшов головний лікар, вочевидь потішений нашою присутністю, начебто щирий дядько. Лікар мав підстави для радости, бо його щойно підвищили і тепер він начепив на погони аж чотири нашивки. В лікаря були гарні очі, оксамитові й дивовижні, та й він управно користався ними, викликаючи захват чотирьох чарівних медсестричок, що, прикипівши до свого шефа очима, запобігливо звивалися перед ним. Головний лікар одразу, як, власне, й попереджав, збагнув наш моральний стан. Не церемонячись, по-панібратськи взявши одного з наших за плече й по-батьківському торсонувши, він заспокійливим голосом познайомив нас із режимом дня шпиталю й найкоротшим шляхом, що весело і якомога швидше знову поведе нас назустріч смерті.

Там, звідки з'являються подібні до головлікаря люди, мабуть, тільки й гадки, як вирядити нас на фронт. Це, напевне, їх тішить. їхні намагання — новітнє нечестя. „Франція, друзі мої, вам вірить, Франція — це жінка, найчарівніша жінка! — проголошував головний лікар. — Франція покладається на ваш героїзм. Франція стала жертвою найпідступнішої агресії! Франція має право вимагати від своїх синів справедливої помсти за кривду! Франція вимагає відновити цілість своєї території коштом навіть найтяжчих жертв. Ми, друзі мої, якнайкраще виконаємо свій лікарський обов'язок, ну а ви — виконуйте свій! Наші знання належать вам! Беріть їх! Усі засоби спрямовано на ваше лікування. Допоможіть нам і ви, виявіть усю свою добру волю! Певен, вам її не забракне! Невдовзі ви знову знайдете своє місце в окопах у товаристві фронтових побратимів! Своє священне місце! Ви боронитимете наш любий край! Хай живе Франція! Вперед!“

Атож, лікар тямив, як розмовляти з солдатами. Ми виструнчились біля ліжок і слухали його. Чорнява дівчина, одна з медсестер, які стояли позаду, страшенно розхвилювалася, навіть зронила кілька сльозинок. Товаришки заходились її втішати: „Не треба, люба… не треба… Та ж він скоро повернеться“ Найревніше втішала подругу трохи огрядна білявка. Проходячи повз нас і підтримуючи бідолашку під руку, вона пояснила: дівчина так побивається за нареченим, його недавно мобілізували до морського флоту. Палкий начальник, розгубившись, намагався вгамувати прекрасне трагічне хвилювання, породжене його короткою натхненною промовою. Він стояв перед медсестрою згнічений і збентежений. У його шляхетному, чуйному серці заворушився болісний неспокій. „Пане, якби ми знали, — шепотіла далі білява сестричка, — ми б вас попередили. Якби ви знали, як вони кохають одне одного!“ Медсестри і сам начальник почовгали з палати. Нами вони більше не переймались.

Я намагався збагнути суть промови, яку щойно виголосив перед нами лікар із прегарними очима; поміркувавши, зрозумів, що його полум'яні заклики, які мене нітрохи не розчулили, — чудовий засіб відбити будь-яку охоту вмирати. Так думали мої товариші, хоча й не відчули в тих словах ні виклику, ні образи. Вони зовсім не прагнули зрозуміти, що відбувається навколо, тільки бачили, та й то ледь-ледь: звичайне безумство світу протягом останніх місяців зросло такою мірою, аж людина вже ні в чому й ніде не має тривкої опори.