У шпиталі, як і вночі у Фландрії, нас переслідувала смерть, щоправда, тут та сама неминуча смерть погрожувала нам уже звіддалік, але, нацькована урядом, не відступала від наших жалюгідних тіл ні на мить.
Тут, звісно, на нас не кричали: до всіх зверталися лагідно й ніколи не згадували про смерть; проте наш вирок виразно читався в останніх рядках кожного паперу, який нам давали підписувати, відчувавсь у сторожкій дбайливості, з якою нас опікали: відповідальність… наручники… коротесенькі звільнення… всілякі поради… Ми відчували — нас пораховано, пронумеровано і стережено у величезному резерві тих, що завтра вже підуть на передову. Тож не дивно, що всі довкола — й цивільні, і лікарі — були не такі смутні та зажурені, як ми. Суки медсестри нітрохи не переймалися нашою долею, не замислювались над нею, — навпаки, думали тільки про те, аби жити довго, якомога довше, і, звісно, кохати, гуляти і тисячі, десятки тисяч разів злягатися. Кожне з цих янгольських створінь плекало в промежині, немов каторжник, свій потаємний план на майбутнє, план кохання в добу, коли всі ми загинемо де-небудь у багнюці, і то бозна-якою смертю!
Тоді вони згадуватимуть нас, зітхаючи з умисною ніжністю, від чого ставатимуть іще привабливіші; серед тиші вони зворушливо воскрешатимуть трагічні часи війни, поминатимуть полеглих… „А ви пам'ятаєте Бардамю, — казатимуть вони в сутінках про мене, — отого, що ми ніяк не могли вилікувати від кашлю? Бідолашний, через те він завжди так журився… Цікаво, що з ним потім сталося?“
Кілька доречно висловлених уболівань — і жінки стають такі ж гарні, як часом запарені коні місячної ночі. Тепер за кожним їхнім словом годилося розуміти: „Шляхетний воїне, ти загинеш… Ти підеш на смерть… Це війна… В кожного своє життя… Кожному своя роль… Кожному своя смерть… Ми вдаємо, ніби поділяємо твою тугу… Але не можна поділити нічиєї смерти. Маєш бути здоровий і тілом, і духом, щоб тобі нічого не вадило, — не більше й не менше, — а ми молоді, здорові, гарні, розважливі та освічені дівчата… Для нас усе стає біологічним автоматизмом, веселим спектаклем, усе обертається в радість! Адже цього вимагає наше здоров'я! Лихих нападів смутку в нас не буває… Нам потрібні тільки веселощі та втіхи, самі втіхи… Солдатики, вас невдовзі забудуть… Будьте шляхетні й чимшвидше гиньте… Нехай скінчиться війна, щоб ми могли вийти заміж за когось із ваших любих офіцерів… Надто за чорнявих! Хай живе батьківщина! Яке чудове буде наше кохання, коли мій наречений повернеться з війни!.. О, мій чоловік заробить ордени, буде відзначений! А ти, солдатику, якщо доти ще не згинеш зі світу, нашмаруєш його гарненькі черевики в чудовий день нашого весілля… Солдатику, хіба тебе тоді не потішить наше щастя?..“
Головного лікаря й медсестер, що ходили за ним слідом, ми бачили щоранку. Виявилося — це справжній учений. Навколо наших палат незграбно, немов підстрибом, човгали мешканці притулку для старих. Вони швендяли з палати до палати й усюди вихаркували плітки разом із карієсом, розносили клапті обмов і зашмульгані поговори. Приречені на визначене урядом злиденне животіння, старі наче вгрузали в дно замуленої криниці й, прогарувавши все життя, тепер без упину ремиґали лайно, що ним обросли їхні душі за довгі роки рабства. Сичала безсила ненависть, запліснявіла в просякнутому сечею неробстві загальних палат. Рештки давньої, вже майже зужитої енергії йшли в них тільки на те, аби бодай трохи нашкодити, аби стерти будь-які сліди втіхи, затруїти свій останній віддих.
Саме в цьому була їхня найвища насолода: в зашкарублому тілі вони не мали жодного атома, який би не повнився злістю.
Коли старі почули, що ми, солдати, поділяємо з ними нужденні вигоди й затишок бастіону, то всім гуртом зненавиділи нас, а водночас ходили й ненастанно вижебрували, перестрівши нас, залишки тютюну й окрайці зачерствілого хліба, що падали під лави. Коли ми обідали, їхні пергаментні обличчя прилипали до вікон нашої їдальні. З очей текли слиз і гній, а самі вони скидались на старих пожадливих щурів. Один з цих бідолах видавався хитріший і промітніший за решту, звався він дядько Бірует і, розважаючи нас, співав шлягери свого часу. Він радо робив усе, що йому загадають, аби тільки дали тютюну, лише відмовлявся пройти повз шпитальний морг, який, зрештою, ніколи не стояв пусткою. Один наш жарт полягав у тому, щоб повести його в той бік нібито на прогулянку. Опинившись біля самих дверей моргу, старого зненацька запитували: „Не хочеш зайти?“ Дядько Бірует, буркочучи, тікав так швидко й далеко, що принаймні два дні ми його потім не бачили. Старий немов мимохідь поглянув на власну смерть.