Моя вродлива заступниця з „Комеді Франсез“ невдовзі знову мене провідала, цілком приватно, поки той її поет десь там заримовував поему про мої звитяги. Згодом і я уздрів того молодика — блідого й неспокійного — в якомусь коридорі. На думку лікарів, признався він мені, в нього навдивовижу тонкі волокна серцевого м'яза, тож лікарі, що дбають про таких витончених істот, і не дозволяють йому воювати.
Надолужуючи цей ґандж навіть із ризиком для здоров'я, віддаючи свої найвищі душевні сили, бард-початківець заходився клепати для нас „Крицевий дух Перемоги“. Та поема стане грізним бойовим знаряддям, усі, зрозуміло, завчать напам'ять її незабутні рядки. Так-то.
Мені годі було нарікати: адже серед стількох безперечних сміливців саме мене обрали на головного героя поеми. Крім того, зі мною поводились по-королівськи.
По щирості, все складалося просто чудово. Вперше поему прочитали в самому театрі „Комеді Франсез“ одного, так би мовити, поетичного пополудня. Запросили ввесь шпиталь. Коли на сцені з'явилась моя рудуля і, тремтячи від збудження, з величними жестами, до самих ніг обгорнена пишними хвилями триколору, стала декламувати, зал підхопився й заплескав у долоні, почались нескінченні овації. До такого я був трохи готовий, та, однак, щиро здивувався, побачивши, як тремтять глядачі, як вони здригаються й навіть стогнуть, намагаючись глибше відчути ввесь драматизм того чи того епізоду мого героїчного життя.
Той поет, мабуть, мав іще буйнішу уяву, ніж я, він по-несвітському роздув мої вигадки, оперяючи їх вогняними римами й пишними епітетами, які тепер урочисто спадали в мертву, сповнену захвату тишу. Дійшовши середини якогось уступу й виголошуючи найпалкіші слова, простягши прегарні руки й немов віддаючись найзвитяжнішому з-поміж нас, актриса звернулася до ложі, де сиділи Бранледор, я та ще кілька хворих. У словах, що лунали тієї хвилини, поет святобливо змальовував один із подвигів, які я поприписував собі. До ладу й не пам'ятаю, про що там ішлося, напевне, про щось величне. На щастя, коли йдеться про героїзм, не буває нічого неймовірного. Публіка зрозуміла сенс того артистичного звертання, й увесь зал, радісний, зворушений, схвильований, обернувся до нас, вимагаючи героїв.
Бранледор сидів попереду всіх у ложі й мав куди вигідніше становище, бо своїми пов'язками міг майже цілком затулити нас від публіки. І, паскуда, скористався тією перевагою.
Двоє з нашого товариства видерлись на стільці позаду й через голову Бранледора теж тішилися захопленими вітаннями юрби. Зал аж гримів оваціями.
„Таж ідеться про мене!“ — мало не закричав я тієї миті. — Лиш про мене одного!» Та я добре знав Бранледора, ми б посварилися на очах у цілого залу, а може, навіть побилися б. Зрештою, саме він виграв партію й незмірно тим тішився. Тріумфуючи, як і сподівавсь, він лишився сам, приймаючи ту велику шану. А нам, переможеним, зоставалося тільки вибратися з ложі й піти за лаштунки, де нам спорядили вельми врочисте прийняття. Принаймні й ми трохи втішились.
Але наша натхненна актриса була в своїй кімнаті не сама. Біля неї впадав поет — її поет, наш поет. Як і актриса, він теж ніжно любив молоденьких солдатиків. Вони пояснили це мені цілком артистично: просто запропонували нескладну оборудку. Зробили пропозицію вдруге, але я нітрохи не зважав на їхні делікатні натяки. Тим гірше для мене, бо все могло б дуже добре владнатися. Вони мали чималий вплив. Я, по-дурному роздратувавшись, одразу ж пішов геть. Я був молодий.
Підсумуймо: авіатори вкрали в мене Лолу, аргентинці забрали Мюзін, а цей збоченець, оспівувач гармонії, видирає в мене прегарну комедіантку. Пригнічений, я вийшов з театру, коли в коридорах уже гасли останні вогні, і вночі, не сідаючи на трамвай, пішки дійшов до свого шпиталю-мишоловки, що причаївся серед глевкого бруду ще не скорених передмість.
Не криючись, мушу визнати: моя голова зроду не була надто багатою на смалець. Та тепер у мене знічев'я ставались такі запаморочення, що я мало не потрапляв під колеса, я, заточуючись, поринав у війну. Перебуваючи в шпиталі й відчувши потребу в кишенькових грошах, я міг розраховувати лише на ті кілька франків, які вельми неохоче щотижня привозила мати. Отож, тільки-но випадала нагода, я то тут, то там шукав собі заробітку. Передусім згадав про одного колишнього роботодавця й відразу ж подався до нього.
В непевні часи незадовго до війни я працював помічником у Роже Пути, торгівця ювелірними виробами, що мав крамницю на розі бульвару Мадлен та вулиці Віньйон. Моя робота в того клятого ювеліра була підсобна: я начищав усілякі срібні вироби, загортав святкові подарунки, це не мало кінця-краю, тож крутився, наче муха в окропі. Коли по обіді зачиняли аудиторії медичного факультету, де я день у день марудився, бо ніяк не міг скласти іспитів, я чимдуж біг до пана Пути й щодня дві або три години воював із шоколадницями, до блиску натираючи їх, аж поки надходив час вечеряти.