Міністр, якого Пута возив автомобілем, теж не мав дітей, міністри ніколи не мають дітей.
Разом зі мною 1913 р. в крамниці, виконуючи всілякі дрібні доручення, працював іще один допоміжний робітник — Жан Вуарез: вечорами він підробляв статистом у невеликих театриках, а пополудні розносив замовникам товар Пути. Жан удовольнявся такою ж мізерною платнею, як і я, але дещо ощадив на метро. Розносячи клієнтам усякий дріб'язок, він пішки впорувавсь не менш швидко, ніж їдучи на метро, і клав собі до кишені вартість проїзду. Це й було його додатковою платнею. Правда, в нього смерділи ноги, і то дуже, але він знав про це. Часом просив мене повідомляти, коли в крамниці нема клієнтів, щоб він міг спокійно позалицятись до пані Пути. Після інкасації виручки Жана миттю проганяли до мене в затильні комірчини.
Ноги йому дуже прислужилися й на війні. У своєму полку він був найпроворнішим зв'язківцем. Одужуючи після поранення, прийшов провідати мене до нашого шпиталю у форті Бісетр. Ось тоді ми з ним і надумали позичити трохи грошей у нашого колишнього господаря. Сказано — зроблено. Коли ми дійшли до рогу бульвару Мадлен та вулиці Віньйон, Пута саме закінчував виставляти вітрину.
— Ти ба! — трохи здивувався пан Пута. — Ну, я страшенно радий вас бачити! Заходьте! Вуарезе, який ви тепер славний! А ви, мій хлопчику Бардамю, видаєтеся хворим! А втім, ви ж іще молоді, здоров'я повернеться! Дарма, вам іще пощастило! Хай балакають що завгодно, але ми живемо в знаменний час! Хіба не так? Ну, годі журитися! Хай там що, на наших очах твориться історія! Та ще яка історія!
Ми нічого не відповіли панові Путі, нехай каже, що хоче, заки ми скубнемо в нього трохи грошей.
— Ох! Уявляю собі, як ото тяжко в окопах! — повів далі Пута. — Що правда, то правда! Та й тут, знаєте, теж сутужно! Ви, певне, обидва поранені? А я втомивсь як чорт! Уже два роки чергую вночі за кермом! Ви хоч знаєте, що це таке? Я знесилів украй! Просто дохну з утоми! Ох, ці нічні паризькі вулиці! И ніде жодного ліхтаря! А треба вести автомобіль, часто навіть з міністром на сидінні. І швидко ж як! Ні, цього вам несила уявити! Це десятки разів за ніч заглядати смерті у вічі!
— Атож, — потвердила пані Пута, — часом він возить іще й міністрову дружину.
— Так, тому кінця немає.
— Це жах! — погодились ми обидва.
— А ваші вівчарки? — спитав із чемности Вуарез. — Що з ними сталося? їх досі водять гуляти в Тюїльрі?
— Я віддав їх гицлям! Мені ними очі витикали! Через тих собак могла впасти торгівля: то ж були німецькі вівчарки!
— Так їх шкода! — поскаржилася жінка. — Нові собаки, що тепер у нас, дуже гарні: це коллі. Щоправда, трохи смердять псиною. А пам'ятаєте, Вуарезе, від наших німецьких вівчарок майже ніколи не тхнуло. їх можна було зачиняти в крамниці навіть після дощу.
— Авжеж, — погодився пан Пута, — то вам не клятий Вуарез зі своїми ногами! Жане, ваші ноги й досі смердять? Хай йому грець!
— Мабуть, трохи є, — знітився Вуарез. Цієї миті зайшли покупці.
— Друзі мої, я більше вас не затримую, — мовив пан Пута, прагнучи якнайшвидше вивести Жана з крамниці. — Головне — здоров'я! Я навіть не питаю, звідкіля ви прийшли! Ні! Для мене передусім — оборона держави!
Згадавши про оборону, Пута вмить споважнів, мов у хвилини, коли, бувало, видавав нам гроші… Отак нас і вигнали, але пані Пута, прощаючись, дала нам по двадцять франків. Крамниця сяяла, мов начищена яхта, і ми ступали, боязко позираючи на свої черевики, що здавалися трохи жахітні на гарненькому килимі.
— Роже, ти тільки поглянь на них, які кумедні! Вони вже відвикли! Ступають, ніби в них казна-що під ногами! — потішалася пані Пута.
— Це не страшно! — ласкаво кивнув пан Пута, вдоволений, що так швидко й дешево спекався нас.
На вулиці ми поміркували, що з нашими сорока франками на двох далеко не зайдеш, але Жанові спала на думку ще одна ідея.
— Ходімо, — сказав він, — до матері мого дружка, що загинув у Мезі. Я ходжу до його батька-матері щотижня й розповідаю, як їхній синаш загинув… Вони заможні… Кожного разу пані дає мені сотню. Вони кажуть, я їх трохи розраджую. Тож розумієш…
— А що я там робитиму? Що я їм скажу?
— Казатимеш, ніби теж його знав. І пані й тобі дасть сотню франків. Це справжні багатії! Не такі, як отой жмикрут Пута. їм грошей не шкода.
— А ти певен, що мене не розпитуватимуть про подробиці? Адже я зовсім не знав їхнього сина. Щось мене запитають і відразу заженуть на слизьке!
— Та ні, це пусте, казатимеш те саме, що і я. Киватимеш головою: так, так… Не переймайся! Розумієш, пані дуже побивається, і коли говорити про сина, це її трохи втішає. Тільки це їй потрібне. А казати можна що завгодно. Це зовсім неважко.