У першому з них, що був наслідком відвідання СРСР, він виступив з нищівною критикою «країни, що будує соціалізм». Селін виявивсь одним з небагатьох західних письменників, яких не змогли ошукати досвідчені демагоги, він зумів розгледіти старанно закамуфльоване єство нової соціальної системи, оголити механізми тотального насилля та обману, на яких вона трималася. Селін зрозумів, що «великий експеримент визволення людства» на практиці виявився його новим, ще небаченим поневоленням. Він розпізнав диявольську логіку політики сталінізму й арсенал підступних засобів її здійснення: «Тож удаваймося до теревень! Нехай нам допоможуть усі вигадані катастрофи! Найхимерніші вороги! Треба заповнити сцену! Лише не згадуйте в'язниць! Нам допоможуть найдикіші спілки! Найкровожерніші змови! Апокаліпсичні процеси! Треба знаходити нечисту силу!І зробити це всюди! Знайти всевинуватців усіх лих! Побільше напустити туману!» Як доконаний факт констатується повна відсутність в СРСР свободи думки, з якою «покінчено остаточно». Тут пролетаря, нібито хазяїна своєї країни, «охороняють якнайпильніше, тримають за сотнями тисяч смуг колючого дроту; його бережуть від нечистого закордону і навіть од пережитків старого світу. Це він, Пролетар (ціною власних злиднів) утримує найчисленнішу, найкровожернішу поліцію в світі, якій ніколи не бракує ні підозр, ні садизму! Ох! Пролетаря ніколи не лишать на самоті! За ним невсипуще стежать! І стежитимуть завжди».
У памфлетах «Дрібнички для погрому» й «Школа трупів» різко проявився антисемітизм Селіна, що викликало негативну реакцію французької громадськости. В них євреї і, ширше, всі належні тією чи іншою мірою до єврейської ментальности представлені принципово відповідальними за сучасний занепад Франції і всієї Європи. Власне, це ідеї й умонастрої, бродильнею котрих було дрібноміщанське середовище, з якого вийшов Селін і яке з такою відразою змалював у романі «Смерть у кредит». Разом з тим вони виявилися співзвучні нацизму, до якого Селін, на ґрунті антисемітизму, без недомовок висловив симпатію у «Часі скрути». І хоч під час окупації Франції колабораціоністські акції за ним не числяться, загальна зненависть до фашизму небезпідставно поширилася й на нього. В 1944 році він мусив утікати до Німеччини, а після її розгрому був засуджений до ув 'язнення, яке відбував у Данії.
На тривалий час Селін випав з літератури, в яку знову поступово входить після реабілітації 1951 року й повернення на батьківщину. Все те, що довелося пережита, охолодило його памфлетний запал і послабило цинічний нігілізм: це відчувається в творах 40-х років, зокрема в романі «Гіньйоль» (1944) і в повісті «Траншея» (1949).
Найзначнішим твором пізнього Селіна є його трилогія, до якої входять романи «Із замку в замок» (1957), «Північ» (1960) і «Рігодон» (1961), своєрідна хроніка його екзилю й чорних днів життя. І хоч між «раннім» і «пізнім» Селіном пролягла тривала пауза, фатальні помилки й жорстокі катастрофи, можна сказати, що творчість письменника в основному розвивалася в одному річищі як на семантичному рівні, так і на рівні поетики. Як у довоєнних романах, так і в названій трилогії знаходимо той же екзистенційний дискурс, ті ж ментально-емоційні комплекси та структури і ті ж форми та засоби їх вираження. Романи трилогії теж будуються на біографічній основі, їм притаманна та сама «безформна форма», що адекватно передає хаос буття і внутрішнього світу героя-оповідача, ввергнутого в кошмарну круговерть історії. Оповідь також відзначається крайньою емоційною насиченістю, але в трилогії, особливо в першому романі, виразніше звучить сповідальна інтонація з прихованим бажанням виправдовуватися. З роману в роман згущується апокаліпсис, сягаючи кульмінації в останньому, в «Рігодоні», цій, за висловом К. Ґаденса, «галюцинаційній книзі подорожі Німеччиною, яка розвалюється з кінця в кінець і палає до самого моря».
Можна сказати, в трилогії продовжується «подорож на край ночі» у різних сенсах, в тому числі й метафізично-символічному. Він заявлений уже у вступному розділі роману «Із замку в замок» і, отже, всієї трилогії. Повертаючись вечорами з лікарняних візитів, автор спостерігає на причалі невеличкий застарілий пароплав, на який сідають люди, серед них він бачить і своїх померлих знайомих, котрі запрошують його з собою. Цей пароплав, човен Харона, що відпливає в царство мертвих, — маячня, але в ній далі спливає недавнє минуле, котре постає у відповідному освітленні і набуває конотативного сенсу нової «подорожі на край ночі», подорожі, що веде від життя до смерти.
Дмитро НАЛИВАЙКО