Але завзятих артилеристів це не дуже турбувало. Значно більше цікавило їх дізнатися, що під час якогось бою число жертв було вдесятеро більше за кількість випущених снарядів.
Одного дня, сумного й тоскного для членів клубу, було підписано мир. Стрілянина припинилася, гармати замовкли, снаряди були покладені в арсенали. Криваві спогади стерлися; бавовник знов почав розкішно зростати на полях, щедро удобрених людським м'ясом і напоєних кров'ю; траурні убрання зносились і зникли разом із забутим горем. Гарматний клуб був засуджений на повну бездіяльність.
Проте деякі невтомні його члени не переставали провадити балістичні обчислення, вони ще мріяли про велетенські бомби та небачені гаубиці. Але навіщо були всі ці теорії без практики? Зали клубу збезлюділи, служники спали в передпокоях, журнали бралися цвіллю, по кутках чути було хропіння; члени клубу, колись такі галасливі, тепер були приречені на мовчання і, засинаючи, мріяли про ідеальну артилерію.
— Це жахливо! — сказав одного дня у курильній кімнаті клубу відважний Том Гентер, простягши свої дерев'яні ноги аж до каміна і не звертаючи уваги на те, що кінці їх почали звуглюватися. — Нема чого робити! Нема на що надіятися! Яке нудне існування! Де ті часи, коли гармати будили нас щоранку своєю веселою стріляниною!
— Минули вже ті часи, — палко відізвався Білзбі, намагаючись простягнути руку, якої йому бракувало. — Тоді було весело! Винахідники гаубиць поспішали випробувати їх на своїх ворогах і згодом поверталися до табору з ухвалою Шермана або Мак-Клелана[5]. Але тепер Шерман та Мак-Клелан повернулися до своїх контор і, замість ядер, вони випускають… нешкідливі паки бавовни із своїх складів. Майбутнє артилерії сумне в Америці!
— Так, Білзбі, — скрикнув полковник Бломзберрі. — Жахливе розчарування! Кидаєш свої справи, вчишся вживати зброю, міняєш Балтімору на поле бою, чиниш подвиги, гідні героя, і все це лише для того, щоб через два-три роки покласти руки в кишені і дрімати в жалюгідному неробстві!
Говорячи це, войовничий полковник трохи захопився, бо хоч би й хотів, він не міг покласти руки в кишені: якраз рук йому бракувало.
— І ніякої війни не передбачається, — сказав відомий Мастон, чухаючи залізним гачком — кінцем своєї колишньої руки, гутаперчевий череп. — На політичному горизонті нема ані хмарини, і це в той час, коли в артилерійській справі можна зробити так багато! Ось я, наприклад, сьогодні вранці закінчив рисунок мортири, яка повинна змінити закони війни!..
— Невже? — спитав Том Гентер, мимохіть пригадуючи останню спробу шановного Мастона.
— Справді, — відповів той. — Але до чого всі ці дослідження, що вимагали стільки сил? Це ж марна праця! Народи Нового Світу немов заприсяглися жити мирно. Не дурно наша войовнича «Трибуна»[6] пророкує близьку катастрофу через перенаселеність земної кулі!
— Проте, Мастон, — зауважив полковник Бломзберрі, — в Європі завжди точиться якась бійка між народами!
— Ну, і що ж з того?
— Як що ж? Певно, саме там можна було б налагодити щось підходяще, якби там погодилися прийняти наші послуги…
— А, ось що ви маєте на увазі! — вигукнув Білзбі. — Працювати над балістикою для… Іноземців!
— Це було б все-таки краще, ніж зовсім не працювати над нею, — відповів полковник.
— Само собою, — сказав Мастон, — було б краще, але навіть не можна і мріяти про це.
— А чому б і ні? — запитав полковник.
— Бо в них, у Старому світі, думки про прогрес зовсім відмінні від наших, американських поглядів. Ці люди не уявляють собі, як можна стати генералом, не бувши доти лейтенантом, а це означає те саме, що ніби не можна стати артилеристом, не-відливши самому гармати! Але це ж просто…
— Дурниця, — сказав Том Гентер, стругаючи бильце крісла своїм великим ножем. — Коли вже так, нам залишається тільки вирощувати тютюн або витоплювати китовий жир.
— Як це! — вигукнув Мастон громовим голосом. — Останні роки нашого життя ми не віддамо на удосконалення вогнепальної зброї? І ми навіть не матимемо змоги випробувати дальність наших снарядів? Повітря вже не освітиться вогнем наших гармат? Невже не виникне якогось міжнародного конфлікту, що дав би нам можливість оголосити війну якій-небудь заатлантичній державі? Невже французи не затоплять жодного з наших пароплавів або англійці не повісять, всупереч міжнародному праву, трьох-чотирьох наших земляків?
— Ні, Мастоне, — відповів полковник Бломзберрі, — цього не буде. А коли таке н станеться, то ми не скористуємося з цієї нагоди. Національне почуття американців слабшає день від дня, і ми стаємо бабами!