Відповідь на шосте запитання: — Де в небі перебуватиме Місяць у той момент, коли вистрілить гармата?
— У момент пострілу Місяць, який щодня пересувається по небу на 13°10? 35'', повинен бути від зеніту на відстані в чотири рази більшій, тобто на 52°42? 20'', або на відстані, відповідній до шляху, що його він пройде під час польоту ядра. Проте треба зважити на відхилення ядра під впливом обертання Землі, і через це воно досягне призначеного місця, відхиляючись на відстань у 16 земних радіусів, а це на орбіті Місяця становить близько П градусів; додаючи ці 11°, матимемо запізнення Місяця приблизно на 64°. Отже, в момент пострілу лінія від Місяця до пункту спроби повинна утворювати з вертикаллю даного місця кут у 64°.
Ось відповіді Кембриджської обсерваторії на запитання членів Гарматного клубу. Звідси:
1. Гармату треба встановити на місцевості між 0° та 28°географічної широти.
2. Треба націлити її в зеніт цієї місцевості.
3. Ядро повинне мати початкову швидкість 11 000 метрів на секунду.
4. Зробити постріл треба 1 грудня наступного року о 10 годині 46 хв. 40 сек. вечора.
5. Снаряд досягне Місяця через чотири дні після пострілу, 4 грудня, якраз опівночі, тоді, коли Місяць буде в зеніті. Тому члени Гарматного клубу повинні, не гаючи часу, розпочати потрібні для цього роботи, і бути напоготові, щоб діяти в певний момент, бо коли вони не використають 4 грудня, то побачать Місяць у таких сприятливих умовах поєднання перигея з зенітом не раніш, як через 18 років і 11 днів.
Рада Кембриджської обсерваторії, з свого боку, віддає себе в повне розпорядження клубу в астрономічних питаннях і цим листом приєднує свої привітання до привітань усієї Америки.
Від імені Ради
Дж. М. Бельфаст,
директор Кембріджської обсерваторії».
Розділ V
ЩО МІГ БИ РОЗПОВІСТИ МІСЯЦЬ
Спостерігач, який мав би над усяку міру гострий зір і робив би свої спостереження з невідомого центра, що навколо нього обертається світ, міг би побачити, як міріади атомів наповнювали простір у ту епоху, коли ще утворювався всесвіт. Але поступово, протягом століть, відбулися зміни. Ці атоми з'єдналися хімічно, відповідно до свого тяжіння, перетворилися на молекули (часточки) й утворили туманності, які вкривають усе небо.
Туманності відразу почали обертатися навколо своєї осі. Вісь також почала обертатися навколо себе й поступово згущувалась. За непохитними законами механіки із зменшенням об'єму маси від згущення обертальний рух прискорювався, і внаслідок цих двох дій у центрі туманності утворилась основна зоря. Інші часточки туманності мають таку саму властивість, як і їх основна зоря, тобто вони згущуються від постійного обертального руху і згодом перетворюються на зорі. Туманності саме так і виникли.
Одну з цих туманних плям назвали «Млечною Путтю»[19]; вона має 18000 000 зір, з яких кожна зробилася центром свого світу. Якби можна було розрізнити серед цих 18 000 000 зір одну й не дуже блискучу, ту, яку звичайно називають Сонцем, можна було б, так би мовити, «в мініатюрі» простежити всі явища утворення світу.
Справді, це Сонце, яке було б ще в газоподібному стані і складалося з рухомих часточок, оберталося б навколо своєї осі, щоб закінчити згущення. Цей рух за законом механіки прискорювався б із зменшенням об'єму до того моменту, коли відцентрова сила перемогла б інші явища: молекули, які були в площині екватора, відірвалися б, немов каміння, кинуте пращею, і утворили б навколо Сонця кілька концентричних кілець, подібних до кілець Сатурна. Ці кільця, обертаючись навколо центральної маси, знов-таки розірвалися б і роздрібнилися на другорядні туманності, тобто планети.
Коли б спостерігач зосередив всю свою увагу на цих планетах, ми побачили б такі самі процеси, як у Сонці, і помітили б утворення космічних кілець, з яких утворилися другорядні зорі, звані супутниками[20].
Таким чином, у цих переходах від атомів до молекул, від молекул до туманності, від туманності до зоряної купи, від неї до основної зорі, від основної зорі до Сонця, від Сонця до планет, від планет до супутника, — постає перед нами картина змін, яких зазнали небесні тіла від початку[21] всесвіту. Сонце, що нам здається найбільшим у величезному світі зір, є, як доводять найновіші наукові дані, тільки часточкою Млечної Путі. Для нас Сонце справді велике, бо воно в 1 400 000 разів більше від Землі. Навколо нього обертається 8 планет[22], які утворилися з його маси. Якщо перелічувати планети, починаючи від найближчої до Сонця, то це будуть Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун. Крім того, між Марсом і Юпітером обертаються інші менші тіла, мабуть, уламки планет, які роздробилися на шматки. Тепер їх відомо багато сотень[23].
20
Так пояснює утворення сонячної системи так звана гіпотеза Канга-Аапласа. Пізніші відкриття внесли поправки в цю гіпотезу, але головної її ідеї (що сонячна система розвинулася з первісної туманності під впливом внутрішніх сил і причин) вони не зачепили.
21
Це, звичайно, образний вираз, бо, як ми знаємо, матерія існувала вічно і змінюються лише форми її існування. Під всесвітом тут розуміється насамперед сонячна система.
22
1930 року відкрито дев'яту велику планету, яку назвали Плутоном. Крім 9 великих планет, довкола Сонця рухається понад 1 000 малих планет і щось із 100 періодичних комет. Без сумніву, це ще тільки невелика частина планет і комет, які належать до сонячної системи.
23
Деякі з цих тіл, званих астероїдами, такі малі, що на них можна було б пішки зробити кругосвітну подорож за один день.