Выбрать главу

У Васьки в лапах були великі ножиці, якими він почав енергійно різати сітку. За кілька хвилин Жабенцію вивільнили. Щоправда, Васька побоявся різати сітку біля шиї Жабенції, щоб її не поранити, і в результаті у Жабенції на шиї опинилось оригінальне намисто.

— Нічого страшного, залишиться на згадку, — сказала з цього приводу Жабенція, — та воно наче й красиво.

— Погана ця краса, — заперечив Сашко, — ну ж бо, Васька, покажи цим горе-рибалкам, пошматуй їм сітку.

Васька неначе підводний тигр кинувся на сітку, щосили клацаючи ножицями. Сашко навіть «Пройдисвіта» відвів у бік, щоб Васька його не порізав. Жабенція також завбачливо відпливла подалі. Через деякий час від рибальської сітки залишилось лише дрантя.

— Оце так! — присвиснув Боба. — Рибалки довго будуть думати-гадати, що це за звір-риба завелася в Озері.

— Нічого, — одказав Сашко, — може, злякаються і не будуть тепер нівечити природу.

А Жабенція наблизилась до Васьки, погладила його лапками і тихенько сказала:

— Квакую, тобто дякую, — і міцно поцілувала його в маску.

Тут навіть Боба зніяковіло відвернувся. Васька не тільки почервонів, як варений рак, а й пустив цілий феєрверк іскор, незважаючи на те, що перебував під водою.

Він обережно вивільнився із обіймів жаби і поспішив у всюдихід. Коли Васька зняв водолазний костюм, Боба лукаво глянув на нього і запитав у Сашка:

— Сашо, а ти часто бачив, як коти з жабами цілуються?

Васька спочатку замахнувся на Бобу, але потім посміхнувся і зупинився. Ситуація справді виглядала кумедною. За мить усі разом від душі реготали.

9. У палаці В’юна Чотирнадцятого

Віддихавшись від сміху, мандрівники рушили в дорогу. Невдовзі їм назустріч вилетіло п’ять карасів. Один із них мав чудернацький вигляд — його луска сяяла білими і золотистими смугами. Здаля він був схожий на матроса.

Сашко підплив ближче і зупинився. Чудернацький карасик відірвався від своїх товаришів, розпушив плавники і промовив:

— Добридень, Сашко і компанія. Ми зачекалися вас, бо слава про ваші подвиги вже давно дійшла до нашого царства.

— Як тебе звуть і звідки ти про нас знаєш? — здивовано спитав Сашко.

— Мене звати Карасик-Матросик, — відповів карасик і гнівно поглянув на Ваську, який почав сміятись із його імені.

Сашкові стало незручно за невихованого кота, який, до речі, і сам був смугастим.

— Дуже приємно, — озвався хлопчик, — мене звуть Сашком, цього гарненького собачку Бобою, а це Васько-Смугасько.

Тепер уже Карасик-Матросик посміхався: він зрозумів Сашкову хитрість. Васька від несподіванки розпушив був шерсть і хотів щось заперечити, але промовчав під нищівним поглядом Сашка.

— Правда, інколи цього Смугастика називають просто Васька, особливо коли він не насміхається із інших, — продовжив хлопчик.

— Добре, добре, мене часто зустрічають усмішками, і я вже майже звик до цього, — заспокійливо мовив карасик.

Васька щось пробурмотів, але було видно, що він теж не гнівається.

— Повернімось до справ, — сказав Карасик-Матросик. — Я радий вітати вас на території Карасії. Мені доручено супроводжувати вас до нашого царя В’юна Чотирнадцятого.

— Слава Богу, нарешті ця вода скоро скінчиться, — муркнув Васька.

— Добре, карасику, веди нас, — сказав Сашко, і «Пройдисвіт» почав рухатись за Матросиком та його друзями. Жабенція мовчки пливла між ними.

Відтепер мандрівники рухались значно швидше. Кожен виконував своє завдання — Сашко кермував, Боба йому допомагав, а Васька спостерігав за тим, що робилося позаду.

Через деякий час їм все частіше почали зустрічатися табунці карасів. Всі радо рухали плавниками і помахували хвостиками.

— Вперше бачу карасів, таких радих моїй появі, — муркнув Васька. — Зазвичай вони втікають, як навіжені.

— Може, вони підозрюють, що цього разу ти їх не намагатимешся з’їсти? — лукаво посміхнувся Боба.

— Швидше вони мене хвостом уб’ють, — муркнув Васька, скоса поглядаючи на тих карасів, що були утричі більшими від нього.

— Ану помовчіть трішки, — втрутився у розмову Сашко. — Не вистачало ще, щоб ви обговорювали вигляд цих карасів на пательні.

— Я й так можу… тобто міг… тобто більше не можу, — знічено замуркотів Васька під пронизливим поглядом Сашка.

Незабаром мандрівники впливли в Карасеград. Це було велике, глибоке місце під крутим берегом озера, де знаходилась нора В’юна Чотирнадцятого. Навкруги було безліч карасів, лящів, в’юнів, які з усіх боків підморгували прибульцям. Від цього підморгування шерсть у Васьки знову розпушилася і заіскрилася.

— Привіт, мої дорогенькі, — радо вигукнув Карасик-Опанасик, який буквально підлетів до човна, — ми вже вас дочекатися не можемо.

— Не повіриш, ми були трішки зайняті, — відповів йому Сашко.

— Та годі виправдовуватись, — розсміявся Карасик-Опанасик, — все озеро вже знає про вашу перемогу над щуками. Ви в нас тепер герої, особливо отой кіт. Ніколи ще в історії жоден з котів не ставав героєм у карасів!

Васька тільки фиркнув у відповідь.

— Ходімо швидше, — продовжував Карасик-Опанасик. — їхня величність В’юн Чотирнадцятий чекає на вас. Вперед за мною.

Друзі рушили за Карасиком-Опанасиком. Карасик-Матросик помахав їм услід плавниками. Вигляд у нього був дещо засмучений. Мабуть, також хотів потрапити до короля.

Однак це було не просто. Вхід до нори охороняли добірні раки, які своїми клешнями могли перекусити будь-кого, хоча б і якусь дурнувату щуку.

Крім восьми раків, які загороджували прохід, на друзів очікував Рак-Генерак, командир рачиної гвардії. Побачивши Карасика-Опанасика, він так голосно й радо клацнув своїми клешнями, що Сашко ледь не впустив керма. Боба від несподіванки підскочив, а Васька за звичкою пішов іскрами. І було від чого — Генерак був набагато більший за всюдихід і настільки страшний, що у друзів перехопило подих.

— Добре, що в-в-він н-н-нам д-д-друг, — прошепотів Васька.

— Ти впевнений? — поцікавився Боба.

— Вітаю вас! — здавалося, це грім загуркотів в озері. Навіть у Боби вуха стали дибки від привітання Генерака. — Король чекає, ідіть за мною, — прогуркотів ще раз Генерак.

Він махнув клешнею — і раки-гвардійці шанобливо розступилися. Всі вісім рачиних ніг урочисто погупали до нори. За ним обережно попливли рядочком всюдихід друзів, Карасик-Опанасик і двоє гвардійців. Інші раки негайно загородили вхід.

За п’ять хвилин друзі опинились у просторій норі, викладеній блискучими камінцями. Посеред нори стояв величезний трон зі старезного дерева. На ньому, згорнувшись кільцями, спочивав величезний в’юн із сивими вусами, що діставали аж до підлоги. Він був таким великим, що Боба з Ваською аж заклякли. Та й Сашко відчув холодок по спині.

Човен мандрівників зупинився у центрі, Генерак шанобливо схилився у поклоні. Карасик-Опанасик теж застиг у шанобливій позі. Біля В’юна крутилась рибка в окулярах і блокнотиком під плавничком. Вона кілька разів обережненько торкнулася В’юна.

— Ваша Величносте! Ваша Величносте! — тихенько шурхотіла вона.

Нарешті В’юн здригнувся, розліпив очі, жовті й холодні, і запитально втупився у мандрівників. Від холодного погляду друзі немовби перетворились на кам’яні скульптури.

— Хто це такі? — людською мовою прогримів голос короля.

Від гучного реву всі аж здригнулися, а Генерак повільно відповз убік від мандрівників.

Сашко намагався щось сказати, але язик прилип до зубів.

— Ваша величносте, — подала голос рибка, — це люди, яких знайшов Опанасик. Вони побили Щуку-Злюку, а також вміють керувати трактором.

— Це також людина, Маронко? — гримнув король, і його величезний хвіст миттєво розгорнувся й тицьнув у бік Васьки.