— Тобі, Васька, не вгодиш! — засміявся Сашко. — Усіх тобі шкода!
— Звісно, шкода, — відповів Васька. — Я ж добре знаю, як це погано, коли тебе постійно хочуть зжерти або хоча б гризнути.
Жаби, помітивши, що небезпека минула, гуртом кинулися до своєї королеви, обережно підняли її на лапи, допровадили до трону. Знайома мандрівникам Жабенція віднайшла в мулі корону і, запопадливо згинаючись, віддала її Жаберині Великій.
Жаберина спочатку вдумливо жувала мул із пір’ям, а потім кілька хвилин щось гнівно виговорювала своїм слугам. Повернувшись через деякий час до мандрівників, вона заговорила справжньою людською мовою.
— Дякую вам за спасіння. Віднині всі жаби Жабії ваші слуги. Будь-яке ваше прохання буде виконуватись безвідмовно. Просіть, чого ви хочете.
— Ну, спочатку нам… — почав був Васька.
— Помовч, — гавкнув Боба і наступив тому на хвіст. — Теж мені рятувальник знайшовся.
Васька насилу двома лапами витяг свого хвоста з-під Боби і ображено надувся.
— Справа в тому, що ми заблукали, — почав Сашко і розповів Жаберині про все, що з ними трапилось. Він згадав і Карасика-Опанасика, і Щуку-Злюку, і мутну воду, і насамкінець попрохав дати їм Жабенцію, аби та провела їх у Тритонію.
— Добре, — погодилася Жаберина, — вона не тільки доведе вас до Тритонії, а й познайомить з моїм двоюрідним братом, царем Тритоном-Хитроном. А щоб він напевне вам допоміг, візьміть наш родинний медальйон.
При цьому Жаберина махнула рукою, і один зі слуг кинувся до «Пройдисвіта», тримаючи в руках золотий медальйон. Сашко обережно взяв його. Там була зображена Жаберина, яка палко обіймає величезного тритона.
— Цей медальйон допоможе вам у Тритонії. І крім того, він магічний: може виконати будь-яке ваше побажання, однак після цього відразу перетвориться на звичайнісіньку мушлю. Пам’ятайте про це і використовуйте його лише за крайньої потреби.
— Дякую вам, високоповажна Жаберино Велика, — схилив голову Сашко.
Жаберина Велика зі своєю свитою відпливла, а знайома друзям Жабенція залишилась біля човна і міцно тримала листок латаття із Ропухою-Мухою. Ропуха-Муха про щось з нею сперечалась, а потім звернулася до мандрівників:
— Жабенція просить, щоб ви не розказували її подругам, що вона розуміє людську мову і вміє нею розмовляти. Жаби не дуже люблять людей і підозріло дивляться на тих, хто спілкується із ними. А Жабенція дуже цікава та допитлива, і у свій час навчилась від мене вашої мови.
— До речі, — поцікавився Сашко, — а звідки ти вмієш говорити по-нашому, по-людськи?
— Колись давно я жила в живому куточку в школі. Там і навчилась. Одному хлопчику-школярику стало шкода мене в неволі, і він приніс мене сюди. Правда, він не знав, що я живу на суші, і кинув мене в озеро. Я ледь не втопилася, але була врятована моїми озерними двоюрідними сестрами. Відтоді живу з ними і час від часу працюю перекладачем. А крім людської мови знаю ще мишачу, вужину, їжачу, яких я навчилася у живому куточку.
— О, то ти справжній поліврот! — вигукнув Васька, а Сашко голосно розсміявся:
— Васька, знову ти все переплутав, не поліврот, а поліглот, — поправив він кота й продовжив, звертаючись до Ропухи-Мухи, — передай Жабенції, хай пливе до Тритонії, а ми будемо слідувати за нею. А спілкуватись із нею будемо тільки наодинці.
Жабенція радо кивнула головою і попливла вздовж берега.
— До побачення! — крикнув Сашко Ропусі-Мусі і швиденько закрив люк всюдихода. Коли мандрівники попливли за Жабенцією, Ропуха-Муха ще довго дивилась їм услід.
4. Дорога в Тритонію
Жабенція пливла дуже швидко. Вона розуміла, що чим швидше вони рухаються, тим менше шансів зустріти Щуку-Злюку або її поплічників. Сашко, Васька і Боба мовчки спостерігали за своїм провідником.
— Няв! Сподіваюсь, що мої пригоди вже закінчились, — муркнув Васька. — Зараз знайдемо цього Опанаса, виженемо Муляку-Замуляку — і додому. Так вже хочеться подалі від води.
— Гав! А я, коли згадаю Щуку-Злюку, то мені здається, що наші пригоди лише починаються.
Тільки-но він це сказав, як Жабенція вистрибнула з води високо вгору. Від несподіванки Сашко стрімко спрямував всюдихід на поверхню води. Васька знову залетів під стілець, затягнувши на цей раз із собою Бобу.
Тим часом Жабенція підпливла до «Пройдисвіта» і схвильовано вигукнула:
— Кватам кварепаха квастрягла!
Від хвилювання вона забула про необхідність розмовляти людською мовою. Однак Сашко розуміюче кивнув головою, спустив всюдихід під воду і дуже обережно підплив до того місця, де стрибала Жабенція.
— Няв, — прошепотів Васька, — що це ще за «кварепаха квастрягла». Бобо, як ти думаєш, таке чудовисько котів їсть?
Боба, невдоволено потираючи голову, яку щойно вдарив об стілець, знизав плечима.
Через кілька секунд мандрівники нарешті побачили таємничу «кварепаху квастряглу» — це була велетенська черепаха. Лапою вона зачепилась за чудернацьку рослину і ніяк не могла визволитись. Видно було, що бідака вже довго бореться із цією напастю, і сили її покидають. Однак попри втому вона створювала такі потужні хвилі, що всюдихід мандрівників сильно хитало. Внаслідок цього стільці їздили по всьому «Пройдисвіту», а Васька тільки те й робив, що втікав від них. Боба завбачливо заліз на пульт управління всюдихода, де надокучливі стільці не могли його дістати.
Черепаха незграбно повернулась до мандрівників і щось розпачливо пролопотіла.
— Няв, пливемо звідси. Ми цій горі зі зміїною головою нічим не зможемо допомогти, а стільці нас повбивають.
— Гав, а мені її шкода. Тільки що ж робити?
— Я знаю, що робити, — впевнено сказав Сашко. — Навіщо нам гармата, якщо ми нею не користуємось? — він повернув гармату і почав цілитися.
— Няв, — здогадався Васька, — ти хочеш її пристрелити, щоб не мучилась? І ми будемо їсти черепаховий суп?
— Та ти справжнісінький безжалісний черепахоїд! — обурився Боба. — Як ти можеш так казати, коли беззахисна тварина потрапила в пастку?
— Нічого собі беззахисна, — наполягав Васька, — тонни зо дві, не менше!
— Замовкніть, бо заважаєте, — озвався Сашко і зробив постріл.
Від несподіванки Боба заплющив очі, а Васька радісно муркнув:
— Я ж казав!..
Постріл виявився влучним. Снаряд поцілив у рослину, розніс її вщент і звільнив бідну «маленьку» тваринку.
— Мабуть, супу не буде, — муркнув Васька і про всяк випадок заліз під стілець.
Черепаха стрімко вистрибнула на поверхню Озера і почала жадібно хапати повітря. Сашко відплив трохи вбік, хоча особливо великих хвиль не було. Жабенція, яка все це спостерігала, радісно заплескала лапами.
Нарешті черепаха повернулась до мандрівників і голосно мовила:
— Дякую вам за моє спасіння. Хто ви такі? Схожі на людей і собак, але такі маленькі.
— Няв, на котів ми також схожі, — образився Васька, і всі розсміялись.
Після того як Сашко вже вкотре розповів історію наших мандрівників, він поцікавився, як звати черепаху і де вона навчилася розмовляти.
— Мене звати Озерія де Лугія де Калюжія де Болотія де Жабія дель Тортілія, або просто Лія. Щоб ви знали, черепахи дуже довго живуть і тому дуже розумні. Ми вміємо розмовляти всіма мовами, а тим паче людською.
— А котячою також зумієш? — здивовано муркнув Васька.
— Звичайно, — нявкнула у відповідь Лія. Від цього нявку заклало у вухах, і Боба осудливо похитав головою.
— Правильно, — перелякано погодився із ним Васька. — Ліє, гавкати не треба!
— Ну гаразд, — сказав Сашко, коли побачив, як Жабенція нетерпляче озирається навкруги. — Будемо рухатися далі.
— Звичайно, — погодилась Лія, — але я хочу вам віддячити. Колись дуже давно я спілкувалась на наукові теми з інопланетянами.