– Цього ніхто не знає, – відповіла Дженніфер. – Спанієль? Тер’єр?
Я знала, що відбувається: вони прийшли забрати Роккі або мене із собою додому. Я гадала: навіщо нам покидати це місце – якщо хтось і мав піти, то це містер Черчилль, який здебільшого просто стояв, видаючи запахи, або, коли Роккі вдавалося роздражнити його, ганявся за нами й збивав із ніг своїми грудьми. Але я також знала, що люди головні – вони вирішують долі собак, і мені доведеться піти туди, куди мене відішлють.
Наприкінці, однак, ми з Роккі лишилися. Я відчувала полегшення, що не втратила брата, і раділа, що не доведеться прощатися з іншими собаками, але не розуміла, чому люди приходять зі мною гратися, а потім не хочуть брати мене із собою.
Та одного дня я зрозуміла.
Ми з Роккі були на задньому подвір’ї разом із новенькою коричневою собакою на ім’я Дейзі. Та була дуже сором’язливою з Дженніфер – не йшла, коли її кликали, і щоразу, як Дженніфер нахилялася погладити її, Дейзі виверталася з-під її руки. Новенька була дуже худа й мала світло-карі очі. Однак вона гралася зі мною та Роккі і, хоча була значно більшою, дозволяла повалити її, коли ми боролися.
Я почула, як гупнули дверцята машини, а потім, за кілька хвилин, сітчасті двері в задній частині будинку відчинилися. Ми з Роккі почимчикували туди на розвідку, коли у двір увійшла Дженніфер, а з нею – хлопець і дівчина. Дейзі тим часом забилася за столик для пікніка, де почувалась у безпеці.
– О Боже, вони такі гарнюні! – розсміялася дівчина, яка була десь того ж віку, що й Ітан, коли почав водити машину. Вона впала на коліна й широко розкинула руки. Ми з Роккі слухняно підбігли до неї. Дівчина схопила нас в оберемок, і саме тоді я зробила приголомшливе відкриття.
Це була Клеріті.
Ошаленіла, я видерлася їй на коліна, цілувала й вдихала запах її шкіри. Я плигала й крутилася від радощів. Клеріті!
Ніколи раніше мені не спадало на думку, що вона може прийти шукати мене, знатиме, що я народжуся знову, і знайде мене. Але люди водять машини й вирішують, коли собакам їсти й де їм жити, і, вочевидь, це теж було в їхніх силах: вони вміли знаходити своїх собак, коли ті були їм потрібні.
Тому, мабуть, родина з дівчатками й пішла без нас. Вони шукали своїх собак, а ми з Роккі ними не були.
Я не могла відірватися від Клеріті. Я молотила своїм маленьким хвостом повітря й лизала їй руки, викликаючи в неї сміх. Коли хлопець почав бігати у дворі, Роккі побіг із ним, але я залишилася з Клеріті.
– Що скажеш, Тренте? – гукнула Клеріті.
– Він класний, – відповів хлопець.
– Здається, Моллі ви дуже приглянулися, – сказала Дженніфер Клеріті. – Я зараз повернуся.
Дженніфер увійшла до будинку.
– О, ти така гарненька, – сказала Клеріті, пригладжуючи мої вуха назад. Я цілувала її пальці. – Але мама не дозволить мені тримати собаку. Ми тут через Трента.
Тепер мені було все зрозуміло: моя мета була, як я й припускала, продовжувати наглядати за Клеріті. Цього хотів Ітан. Ось чому я знову була цуценям: я досі мала роботу.
І я наглядатиму. Я наглядатиму за Клеріті й дбатиму про її безпеку. Я буду хорошою собакою.
Підійшов хлопець, несучи на руках Роккі.
– Бачиш його лапи? Він буде більшим за Моллі.
Клеріті встала, і я торкнулася передніми лапами її ніг так високо, як дотягувалася, доки вона не взяла мене на руки. Роккі борсався, намагаючись вивільнитися з рук хлопця, а я сиділа тихо, дивлячись в очі Клеріті.
– Хочу його, – сказав хлопець. – Роккі, хочеш піти до мене жити?
Він м’яко опустив мого брата, який стрибнув на гумову іграшку й затермосив її.
– Це так чудово! – сказала Клеріті. Вона поставила мене на землю, і я пішла за нею по п’ятах туди, де Роккі жував свою іграшку. Коли вона спробувала погладити Роккі, я тицьнула голову їй під руку, і вона розсміялася.
– Ти подобаєшся Моллі, Сі Джей, – сказав хлопець.
Я метнула погляд на хлопця, бо він назвав моє ім’я, але потім знову пригорнулася до Клеріті.
– Знаю. Але Ґлорія – вона з котушок злетить і оскаженіє від злості. Я вже чую її: «Вони лижуться. Вони неохайні». Наче в нас удома все блищить.
– Але хіба ж не буде весело? У нас були б брат і сестра.
Я відчула тужливий сум Клеріті, коли вона взяла мою мордочку в долоні.
– Так, було б весело, – тихо сказала вона. – Ох, Моллі, пробач мені, дівчинко.
З будинку повернулася Дженніфер.
– То як, треба заповнити якісь папери? – спитав хлопець.
– Ні. Я не є членом жодної організації з порятунку тварин абощо. Просто місцева мешканка, яка підбирає бездомних собак і знаходить їм дім, і всі про це знають. Роккі й Моллі тут, бо через них у маленького хлопчика погіршилась астма.