– Ви казали, що безкоштовно в добрі руки, та чи можу я хоч щось сплатити? – спитав хлопець.
– Я приймаю пожертви, якщо хочете.
Хлопець щось простягнув Дженніфер, а тоді нахилився й узяв Роккі на руки.
– Гаразд, Роккі, – сказав він. – Готовий вирушати до нового дому?
– Дайте мені знати, якщо виникнуть питання, – сказала Дженніфер.
Я вичікувально дивилася на Клеріті, але вона не взяла мене.
– О, подивіться лише на неї, – сказала Клеріті. Вона опустилася на коліна й погладила моє хутро. – Вона наче знає, що я йду без неї.
– Ходімо, Сі Джей.
Ми всі разом підійшли до задніх дверей. Дженніфер відчинила їх, і хлопець вийшов, продовжуючи тримати Роккі на руках, а за ним Клеріті, та коли я спробувала піти за нею, Дженніфер перегородила мені шлях ногою.
– Ні, Моллі, – сказала вона, зачиняючи двері з дротяною сіткою, так що я зосталася покинута на задньому дворі.
Що?
Я сіла й не зводила очей із Клеріті, яка дивилася на мене крізь дротяну сітку. Я не розуміла.
Коли вони всі розвернулися, я дзявкнула, розчарована, що в мене такий тоненький голос. Я плакала, скавчала, ставала лапами на сітку й дряпала її, намагаючись кігтями прокласти собі шлях. Невже Клеріті залишає мене? Ні, не може бути! Я маю піти з нею!
Клеріті й хлопець із Роккі вийшли через парадні двері будинку, зачинивши їх за собою.
– Усе гаразд, Моллі, – сказала Дженніфер і пішла на кухню.
Клеріті пішла. Роккі пішов.
Я гавкала й гавкала своїм тонким безсилим цуценячим голосом, почуваючись нещасною й самотньою.
Розділ 6
Дейзі, велика сором’язлива собака, вийшла зі своєї схованки за столиком для пікніка й стояла, обнюхуючи мене, доки я гавкала. Вона відчувала мій смуток, але, вочевидь, не розуміла його.
Увійти в дім не вдалося. Я підійшла до стіни дому, але дерев’яні ворота були міцно зачинені, а ручка – далеко за межами досяжності моїх маленьких зубів. Я гавкала знов і знов. Цей двір, де так чудово було бавитися, тепер здавався мені в’язницею. Я підбігла до Барні, і ми торкнулися носами, але повільний змах його хвоста нічим мені не допоміг. Я була в розпачі. Що відбувалося? Як таке можливо?
– Моллі?
Я обернулася. Переді мною була Клеріті. Вона впала на коліна, і я підбігла до неї й кинулася в обійми, лижучи її обличчя, радіючи, що неправильно зрозуміла – на мить подумала, що вона збирається покинути мене!
Позаду неї стояли Дженніфер і Трент.
– Вона мене обрала, що ж я можу вдіяти? Моллі обрала мене, – повторювала Клеріті.
Я щаслива бути Моллі, щаслива бути з Клеріті і йти з нею до машини. Трент підігнав авто, і вона сіла на заднє сидіння зі мною та Роккі. Брат привітав мене, наче ми кілька днів поспіль не бачилися, і ми почали вовтузитися з Клеріті на задньому сидінні.
– То що ж скаже твоя мати? – спитав Трент.
Роккі схопив зубами довге пасмо волосся Клеріті й, розставивши лапи, тягнув на себе з гарчанням, наче гадав, що те відірветься. Клеріті залилася сміхом. Я стрибнула на Роккі, щоб змусити його припинити.
– Сі Джей? Серйозно.
Ми з Роккі, борсаючись, повзали по Клеріті. Вона намагалася сісти рівно.
– Господи, не знаю.
– Вона дозволить тобі залишити її?
– Ну, а що мені було робити? Ти ж бачив, що сталося. Наче нам із Моллі призначено бути разом. Це доля. Карма.
– Навряд чи ти зможеш переховувати собаку в домі, – сказав Трент.
Клеріті глянула вниз. Вона здалася засмученою, тож я поклала лапи їй на груди й спробувала лизнути в обличчя. З досвіду знала, що поцілунок собаки здатен підбадьорити майже кожного.
– Сі Джей? Ти серйозно вважаєш, що можеш ховати собаку в домі? – спитав Трент.
– Я могла б сховати в домі зграю вовків, якби хотіла. Вона ніколи нікуди не дивиться, окрім як у дзеркало.
– Гаразд, авжеж. Тож наступні десять років ти збираєшся переховувати собаку, і якимось чином твоя мати цього не з’ясує.
– Знаєш що, Тренте? Часом ми робимо щось непрактичне, але все одно робимо, бо це правильно.
– Авжеж, це має сенс.
– Нащо ти так? Завжди тобі треба посперечатися.
На мить обоє замовкли.
– Вибач, – нарешті сказав Трент. – Я просто турбуюся про тебе.
– Усе вийде, обіцяю.
– Гаразд.
– Але, гм, проїдь, будь ласка, повз наш двір, добре? Не заїжджай туди.
Машина зупинилася. Клеріті взяла Роккі й пересадила його вперед. Ми з братом перезирнулися. Роккі помахав хвостом, відвівши вуха назад. Я відчувала, що це прощання, що тепер ми будемо нарізно. Це було нормально: наші долі завжди вирішують люди, а Клеріті вирішила, що я їй потрібна, і це справді було так. Піти з нею – це те, чого хотів би Ітан. Недобре тільки, що Роккі був собакою на передньому сидінні, а я – ні. Щоправда, Клеріті відчинила двері, і ми разом вийшли, тож далі їхати автівкою все одно не довелося.