До Андрія все це долітало ніби здалеку, із всесвіту. Він ще тримав дівчину на цьому світі, але серце не запускалося, і вона поступово вислизала з його рук у темряву. Від хвилювання та напруги в нього попливло перед очима, стало гаряче. Андрій зрозумів, що втрачає її. Тіло на кушетці здригалося під його поштовхами, біле й безжиттєве. Дихальний апарат продовжував нагнітати повітря, від чого в її грудях грало та булькотіло. Боже, яке це було жахливе булькотіння! Набряк легень. Це кінець.
Кінець усьому.
— Де реанімація?! — закричав Андрій, не в змозі побороти відчай.
— Побігли, зараз будуть тут.
Фельдшеру нарешті вдалося під’єднати балони, і кисень пішов до дихального апарата. Розчин Рінгера вже струминно подавався у внутрівенний катетер, який стирчав з рани на руці, і мав штучно підвищувати тиск у кров’яному руслі. Але все було марно.
— Давайте адреналін, внутрісерцево. Швидко!
Ситуація змушувала вдатися до цього засобу відчаю, який далеко не завжди призводив до успіху, натомість несучи великий ризик. Останній резерв, останній шанс…
Андрію подали шприц із довгою голкою. Тремтячими пальцями він намацав міжреберний проміжок під лівою груддю і вколов, спрямовуючи голку в бік серця на потрібну глибину, водночас відтягуючи поршень на себе. Де ж воно?! Чи в неї взагалі немає серця? Нарешті в шприц линуло густе та червоне. Андрій натис на поршень, одномоментно випускаючи туди вміст шприца. Все.
Що ще можна було зробити?
— Не чую… — сказав інтерн. — Нічого немає…
Це був кінець. Ця смерть лежатиме на його совісті усе життя, а можливо, і після. І він знову натис на її груди.
Розчинилися двері, влетіло кілька людей, і в перев’язочній одразу стало тісно. Ігор. Він чергує сьогодні в реанімації. Ще з порога Ігор зрозумів що й до чого. Він підняв повіки, торкнувся сонної артерії, приклав фонендоскоп до грудей. Важко дихаючи, Андрій зацьковано дивився на обличчя колеги, сподіваючись угледіти на ньому бодай якийсь проблиск надії, але… Та несподівано Ігор роззявив рота, і в очах його щось промайнуло, а губи самі вимовили: «От чорт…» А наступної миті він гукнув до медсестри, що прибігла з ним:
— Ану… Дефібрилятор, швидко!
Апарат підтягли до кушетки. Андрій стояв поруч, відчуваючи свою цілковиту безпорадність, позбавлений можливості допомогти, і тільки заважав. Розкрутивши дроти, Ігор потер клеми і кинув йому:
— Тікай!
Андрій відійшов і присів у крісло. Зі скронь текло, грудям бракувало повітря. Тіло на кушетці струсонуло розрядом. Ігор відклав клеми і притулив фонендоскопа до грудей.
— Орисю, підключайся ще на другу вену, швиденько — тепер уже мусиш вколотися…
Далі Андрій не чув. Якась сила підхопила його з крісла. Невже? Невже вона житиме? Він хотів і боявся в це повірити. Ігор знову слухав серце, довго, у різних точках, а потім обернувся й поплескав Андрія по животі.
— Ну ти, гігант! Чого такий переляканий? Уперше, чи що?
Андрій лише кліпав очима:
— Що, запустилося?
— Та здається… Коли я прийшов, була класична фібриляція. Що ти їй робив? Колов внутрісерцево?
Андрій вихопив у нього з рук фонендоскоп і притулив до грудей дівчини. Десь здалеку-здалеку… А на сонній артерії вже відчувався цілком пристойний пульс. І вона вже дихала! Сама. Цього було досить. Головне, що вона житиме! Поруч готували ноші.
— Слухай, — згадав Ігор, — тут чогось твій пес без роботи ошивається. Сидить і лупиться на вікно, тебе чатує. Звідки він узявся?
— Її треба швидше до реанімації, — відказав Андрій, переймаючись іншим.
— Та звичайно, що не до гінекології. А ти чого такий тормознутий сьогодні?
— Намахався за день, — Андрій відвів його вбік, — а тут ще такий стрес… Це атас… Уяви собі… Реакція на новокаїн. Анафілактичний шок… Це ж ошизіти можна! Я вже думав, що загнуся тут разом із нею…
Ігор тільки почухав потилицю, зсунувши шапочку на лоба, і промовив:
— Веселі справи… Навмисне не придумаєш. А проби на новокаїн ти, звичайно, не зробив?
— Та хто ж знав?! Ти завжди робиш?
— Ну… намагаюся… — не зовсім упевнено відповів Ігор.
— І я намагаюся! А тут… — Андрій не знайшов слів. — Та мені зовсім інше в голові було! Уяви, я з нею… — він махнув рукою. — Потім розповім…
— Атож… — промовив Ігор. — По лезу ходимо… Не знаєш, де й коли тебе підстереже… Іди сядь або вийди надвір, подихай крізь фільтр… Ось тобі гарна сигарета! І не хвилюйся, усе буде гаразд. Дивись оно, вона вже рожева, дихає сама, а ти кажеш… Я тобі її за ніч так відремонтую — завтра на дискотеку піде. До речі, звідки вона? Не знаєш? Нічого, завтра розберемося.