Ні, цього також статися не могло. Спочатку здавалося, що він ось-ось це зробить, і лише невідомо, що його стримує. Пізніше цей варіант розглядався як у принципі можливий. А потім… Потім Андрій зрозумів, що не поїде нізащо. У гарячці людина може спромогтися на що завгодно, а от коли мине запал… Стає вкрай незручно перед самим собою за свої недавні думки та бажання. Залишалося сподіватися на те, що гострота його переживань поступово згладиться, а він помалу забуде, що десь там, у Києві, серед сотень тисяч інших людей є така Ліна Голяченко.
Та минав час, а сподівання не виправдовувалися. Андрій дедалі більше усвідомлював, що цей виснажливий затяжний ривок із самого початку був позбавлений глузду, адже фінішу не існувало.
І тоді він склав руки. Відтепер із них випадало все, чого торкалися. Андрій відчув непереборну нехіть, відразу до роботи, невпевненість у собі. Чимдалі більша байдужість охоплювала його.
Він продовжував ходити на роботу, але вже ні на що не був здатним. Спочатку на нього поглядали здивовано, вважаючи, що це якесь непорозуміння і що це тимчасово. Потім почали дивитися косо та підозріло. У відомих усім лікарняних закутках, де медсестри після першої збираються за чашкою кави, а лікарі й за чаркою чогось міцнішого й де регулярно перемиваються кісточки усім по черзі, його прізвище дістало новий імпульс популярності. Одного разу це вже сталося. Після тієї ночі стрілянини у відділенні Андрій дійсно посів місце зірки лікарняних кулуарів. Тижнів зо три про нього поговорили та й забули. Тепер же він знову перетворився на популярного персонажа лікарняних пліток. Якось крізь причинені двері він почув необережний вислів колеги. Толя припустив, що в нього на ґрунті пережитого починається маніакально-депресивний психоз. Але Андрій навіть не образився. Йому було байдуже.
Увагу на нього звернуло навіть начальство. Усвідомивши нарешті, що з підлеглим не все гаразд, Варцаб’юк серйозно взявся за нього. Шеф давно вже числився пенсіонером, і ні для кого не було секретом, що ще відносно молодий та перспективний Мартинюк — перший претендент на те, щоб очолити районну хірургічну службу. Але часи, коли Андрій дійсно хотів цього, безповоротно минули. І Варцаб’юк махнув рукою, а сам Андрій полегшено зітхнув. Старий зав подобався йому, і засмучувати його не хотілося.
Дорогу до операційної також було забуто. Андрій почав негласно спеціалізуватися по тій категорії хворих, які не потребують оперативних втручань, не видужують і не помирають. Основною його справою стало написання історій хвороби. Щодня він приходив на роботу, за якихось півгодини робив обхід хворих, а далі сідав за стіл і писав, писав, писав… Писати він міг до нескінченності. Головне, щоб ніхто не заважав.
Особисте його життя так само звелося до елементарного. Андрій повинен був поїсти й нагодувати Діка. І все. Ніяких проблем, ніяких потреб та емоцій. Щоправда, іноді його серце таки стискалося від болю — тоді, коли доводилося бачити Дікові очі, які запитували господаря: «Чому ми сидимо вдома? Чому не йдемо на річку або в ліс? Чому не гуляємо щодня в парку, як раніше? Я ж пропадаю!» Так, Андрій бачив, що він пропадає. Тому тільки заради нього вирішив одного разу, взувши зранку чоботи, закинувши на спину рюкзак, вирушити в такий собі похід на природу. Дік довго та невгамовно скакав по квартирі, радісно скавучав, не даючи вдягнути ошийник, а потім носився по жовтій траві та осоці, гавкав наче божевільний, ліз у непролазні хащі, тремтів від давно забутих хвилюючих запахів. Андрій же не відчував нічого. Геть нічого. І не бачив сенсу в тому, щоб лазити по березі або лісі під пронизливим вітром. Вони навіть не запалили вогнища й не присіли перекусити.
І ще одну зміну помітив Андрій у собі. Це сталося не відразу. Довгий час він наче відчував, ніби щось не так, але не міг збагнути, що саме. Відчуття чогось не такого з’являлося періодично, час від часу, в якісь особливі моменти. Андрій довго мучився, не в змозі визначити, що викликає у нього такий дивний, непоясненний додатковий дискомфорт. І був вражений, коли зрозумів. На нього почали косо дивитися жінки. Чому, адже зовнішність його залишилась тією самою, а внутрішній стан мали однаково помічати як жінки, так і чоловіки. Але потім йому спало на думку одне доволі неординарне пояснення цього загадкового явища.
Можливо, чоловік, саме чоловік в суто біологічному сенсі, при зустрічі з жінкою, з будь-якою жінкою, мимоволі випромінює якусь чоловічу енергію, свого роду сексуальне біополе, яке сприймається, так само мимоволі, жінкою як належне, і вона, незалежно від власного бажання, якось реагує на нього. Ніколи раніше в Андрія не виникало таких гіпотез. Та якщо це припущення було правильним, то все ставало зрозумілим, адже він точно знав, що ніякої чоловічої енергії, ніякого сексуального біополя він зараз не випромінює.