Перед очима постав розклад київських поїздів, який він колись знав напам’ять і, як виявилося, досі не забув.
— Яка давність захворювання? — ковтнувши, запитав Андрій, дивуючись зовсім новим інтонаціям у власному голосі.
— Півтори доби, — відповіли звідти.
Це не так багато. Усе-таки вони там вчасно крутнулися. Але симптоми наростають…
Андрій глянув на годинник. За чотири години має бути швидкий на Київ, брестський. П’ять годин їзди. Усього — дев’ять. Ну, нехай година на дорогу до клініки — десять. Півтори доби вона вже хворіє, отже, разом виходило дві доби. Хай би там який апендицит, а дві доби він витримати повинен.
— Алло! — надривалася трубка. — Ви будете щось говорити? Ви чуєте нас? Алло!
— Чую, — відповів Андрій, — за десять годин я буду у вас.
— Що?! — перепитав київський зав.
— За десять годин я буду у вас, готуйте до операції, — повторив Андрій, чітко вимовляючи кожне слово, і поклав трубку.
Тепер головний дивився на Андрія так, наче це був не лікар його шпиталю, а міністр охорони здоров’я в кирзаках, з баяном і пляшкою в кишені. Андрій схилився над столом, кінчиками двох пальців підняв за рукав піджака руку Волошиновича й обережно витяг з-під неї свою заяву. Коли він розтиснув пальці, шефова рука впала на стіл. Андрій розвернувся й рушив до дверей.
— К-к-куди ви? — почулося навздогін.
— До Києва, — Андрієві вже був сам чорт не брат. — Просять приїхати на операцію.
— Я-яку операцію?
Зім’ята в кульку заява пролетіла перед носом Волошиновича і хляпнулася точнісінько в кошик для сміття. Це означало повернення чуття в руках.
— Апендикс не можуть вирізати, — знизав плечима Андрій і вийшов за двері.
За ним тиша вибухнула криками про якусь межу, хамство, деонтологію і облздороввідділ. Але все це його мало обходило.
Він їхав до Києва.