Гай Сергійович Шайба вийшов з-за столу і підійшов до баби. — Листа послали, но людина не янгол і не може весь вік спати з однією бабою — ящо не вернеться, то з міліцією його тягти не будемо. Гай Сергійович Шайба бабу поцілував дружньо, повернув за плечі і вона вже була за дверима — що тобі жінко? — навіщо ти сюди притягла пацана? — чи ти повернешся колись додому, чоловіче, третій день спиш на столі в завкомі — завтра в обід може прийду, наготуй мені цинковий таз помитись — одпливай додому, нема коли — до силікаттресту — у відповідь на вашого листа сповіщаємо — що тобі, пацан, пояса? — на тобі пояс, грайся, но тільки тікай додому — пацан узяв — о! це був добрий англійський пояс.
— Товариші, — сказав незабаром по цьому Гай Сергійович Шайба. — Часу в нас небагато, — і в тижні ми знайшли п’ять день, а в п’ятирічці ми дозволяємо собі лише чотири роки, але все ж таки ви маєте почекати п’ять хвилин, бо насупроти мого вікна в їдальні я нап’юсь чаю.
Як вепер, блукавши на подолах Даґестану і дійшовши горяного струменя, заллявшись потом, як градирня, як звір, він пив чай. Гарячою парою прикро промивався потужний котел його тіла — аж у кінчиках пальців; здригаючись болючою насолодою, він пив чай, шклянку за шклянкою, розплавлюючи згляглі жмути нескінчених думок, розпарюючи затужавілу шкаралупу недозволених питань. На мить він поклав голову на руки і в ту ж мить він став під трансмісією механічного цеху.
Мов океанський пароплав цех плив в Електриду. Кожний атом цегляної підлоги просякав дрібний двигіт невидимих хвиль, що на них гойдався механічний цех. Сичали ремені, з шківа — на шків— і з циркулем добрий шкіпер стояв над покопирсаною мапою земного валу — розміряючи пильно кругосвітну подорож валу — під ногами не було землі, він стояв над трюмом — звідти йшов таємничий двигіт.
Як маятник, міряв час брус на стругальнім варстаті — вперед — назад — вперед — назад, і кучерявою піною завивалась стружка в минуле, у чадну чагар перевойованих воєн,у давненезні доводи старої історії, у липучий літопис князів, королів, кошових, в десятитисячолітню костогризу людей, у смерть полотняних спантеличених смердів, у загибель незнаних, незаписаних героїв, у те, як пилипи і лакузи скакали в гречку і вистрибували з конопель міністрами й великими воєводами.
А навколо сверещали свердла. Серед мила, й без мила, не вмер данило, болячка задавила, вони вдушувались у деталі великого мотора майбутності. Вони готували простір для свіжих лав юних болтів, нових бійців. Для нових нарізані віків у математичному факультеті револьверного верстата, вони увійдуть у товщу сталевої маси — і кожен з них свою стріне гайку, прошиє її, і з нею з’єднається навіки.
Аж от Гай Сергійович Шайба відчув, що він — фрез. Витвір тисячолітніх математичних зусиль темних геніїв підсвіту, він гіперболічний і блискучий вийшов на поверхню і в металевих верствах людства, в сталі, в залізі, в чавуні, в дуплинах, в жуках окалин, у перегартованій плівці, у потяжнім феррумі, в ванадії, молібдені, і мангані прорізає парадоксальну, але ясну й круглу лінію до вселюдського щастя. Фрез фрезів, він сам нарізав фрези, полегшуючи роботу майбутнім вікам. Википілий в тиглі самогарт, він сталеву вів лінію ні на мікрон праворуч, ні на мікрон ліворуч.
Важку, мов болт голову, він звів із схрещених рук. Мов тать, підкрався дощ і заходив по дахові дитячими пальцями. Круглими скляними іскрами дощ цілував вікно — і от дощ утік у кущі — перед Гаєм Сергійовичем Шайбою стояв пацан і плакав круглими літніми краплями. Об добрий англійський пояс, пристібуючи батька до стільця, об застібку він порізав пальця, і палець теж заплакав круглою краплею крови. — Стривай! — сказав Гай Сергійович Шайба і, взявши пацана навколінь, став видушувати з пучки кров, боляче на одну мить, а далі буде краще — він з острахом дивився на пацанове обличчя. Але пацан уже задивився на пучку, як з обріїв, з ярів пальцевої шкурки нове зіходило ще кривавіше сонце. Гай Сергійович Шайба зовсім збентежився, але давив дужче і глянув у вічі. Сльози висихали йому на зацікавлених очах і рот розійшовся осонням сміху.