Десять тисяч — таких струн
Вигравають у серці такого коня.
Та що за звук? Харчать груди,
Навоїв узду ротор рве.
Як уражені громом заскніли люди.
За навоєм навій зриває й реве.
Ще одна секунда і все пропало.
День. Ніч. День. Ніч. День.
Зриває кожен оберт металу.
День. Ніч. День. Ніч. День.
День,
Дванадцять годин,
Сімсот двадцять хвилин,
Сорок три тисячі двісті секунд.
Обід. Сон. Любов —
Віддавала молодь в мотор.
Ні один з них не відійшов,
Їх було як один — сто.
Кинувсь один зі ста
У чагар електричних колій
Межи написи: смерть! стань!
Навпростець. І цех збожеволів.
Стала секунда — століть міт,
Як поневолених через віки навала,
Літопис тисячі рук, рукопис тисячі літ,
Як історія людства — секунда стала.
Стала секунда — як той день
Восени, коли взяли владу,
Секунда стала — як та ідея
Років п’яти народилась у Радах.
І іде світом, сама як світ
Мільйонів ватт у ночі синій,
І сяє вперед на мільйони літ,
І цей мотор — це її дитина.
Сорок три тисячі двісті секунд,
сімсот двадцять хвилин,
дванадцять годин,
день
один,
другий
день.
Сонце — круг карборунда,
об ванадій витертий.
Обточує вал — день.
—Наздогнати і випередити,
сказав Ленін.
—Це була — та секунда.
Рука на рубильнику. Тріск.
Вилучає силу з струн.
Нога над струнами. Іскра.
Оступивсь і упав на струм.
Гуде урятований цех.
Поволі мотор одгув,
На руках несуть — це
Це те, чим сотий був.
Блідий лікар руку взяв
І завмер. З глухих глибин,
Як спомин зів’ялих трав,
співала серця машина.
Живий. І сну і любови
Молоде тіло зазнає...
Вперед, хлопці! Будьте готовії
Революція не вмирає.
Дивіться: почався день:
— Сорок три тисячі двісті секунд,
сімсот двадцять хвилин,
дванадцять годин,
день.
Сходить сонце-корунд,
об ванадій витертий,
І обточує вал — день,
— Наздогнати і випередити —
сказав
Ленін.
І аґреґат здано до строку. Він гнатиме не тільки заводи консервні і інші. Він гнатиме нафту, що лежить під усією долиною Даґестану від Баку і аж до Грозного.
Пошта переплутала моє прізвище і мені довелося сидіти в маленькому місті шість день, чекаючи на гроші. На шостий вечір я сказав до бакинського пролетаря Серга, секретаря залізничного партосередку, що набридло сидіти вдома, що ходім до інженера Консервбудівництва грати у преферанс, бо при цій добрій нагоді можна побалакати про майбутній консервний завод, про його перспективи і про радісну індустріалізацію Даґестану[51]. Що ж, ходім, сказав Серго, ще зовсім хлопець, і ми знайшли інженера в конторі. Подзвони Михайлові і Бойченкові, мовив Серго. А як твоя робота? А я вже, сказав інженер, я можу йти. А дзвонити немає потреби, вони вже в не в мене на квартирі.
Насправді вони вже були на квартирі. У пальті, шапках вони стояли в кімнаті, з ними прийшли їхні жінки й теж не скидали пальт. Наче в кожного був квиток на потяг за тисячу кілометрів путі і вони зайшли прощатися. Я вирішив посидіти довше, порозмовляти. Я вийшов у сінці і, кинувши кожуха, забарився, шукав, де б його лаштувати.
Коли я повернувся до великої кімнати, на столі вже лежали карти, і партнери в шапках і шубах сиділи біля столу. За спиною кожного них стояла жінка його. Для мене було вільне місце. Я привітався з усіма — приязна усмішка виблиснула на мить на кожному обличчі, і враз змінилась на зосереджений, напружений, дещо стривожений вираз. «Як сей рік полювання?» — спитав я, щоб ближче познайомитись. Ніхто не відповів, тим самим зосередженим, напруженим, тривожним способом спитано в мене, чи я добре граю в преферанс. «Неважно», — одповів я, і в кімнаті враз запанувала мало не ворожа атмосфера. Але хазяїн мужньо розвіяв її. «Бойченко допомагатиме», — виручив хазяїн, і Михайло роздав карти.
51
Shocking! — скаже якийсь критик з тієї породи, що «удома в бога віримо, а на службі ні». — Коло карт про індустріялізацію! Жах! — Що ж. Нехай критик вірить в індустріялізацію тільки в редакції, а коло карт розповідав антирадянські анекдоти. Його справа.