Знайшли склад готового одягу й взуття, там же виявили швейну машину та великий запас тканин і шкіри. О, професор був передбачливий!
До приміщення з написом “Регенерація води та повітря” ми потрапити не змогли, двері замикав такий же шифрований замок. А втім, нам туди й не треба було заходити, бо всі системи діяли нормально.
День сьомий.
Цю ніч всі спали як убиті. А зранку взялися за господарські справи: вивчали кухню, вчилися програмувати кібер-кухаря.
Пишу “ніч”, “ранок” тільки за звичкою. Хронометр на табло кают-компанії точнісіньким чином відлічує секунда по секунді, хвилину по хвилині. Через кожні двадцять чотири години на ньому з’являється шість нулів - “000000”, - отже, почався новий день.
Будні
День десятий.
Наш немудрящий побут поступово налагоджується. Розташувалися ми в двох каютах: в одній я з Мартіном, а в другій Марія, Сабіна та Джек. Я хотів забрати малого до себе, але він заперечив:
- Не хочу з вами жити, житиму з дівчатами.
- Але ж ти - мужчина?
- Я ще малий мужчина, а коли виросту, то житиму в окремій каюті.
День починаємо з умивання - точніше, розтираємось мокрим рушником: воду ми економимо, хоч я й не певний, що це необхідно, бо в нас є регенераційна рівновага.
Після сніданку йдемо до бібліотеки. Джек, Марія та Сабіна залюбки дивляться всілякі мультфільми, а ми з Мартіном граємо в шахи або читаємо. Потім - обід, знову бібліотека, вечеря і сон.
День дванадцятий. Джек швидко розвивається, стає набагато допитливішим. Учора відбулась така розмова:
- Дядю Роб, а чому Сабіна бреше, що ми летимо?
- Ми справді летимо.
- А чому ж, коли ми з мамою летіли літаком, дуже гуркотіло і хилитало, а тут нічого цього немає?.. Бреше Сабіна - стоїмо на місці!
Сьогодні:
- Дядю Роб, а куди ми летимо?
- Далеко, друже! Шукати нову Землю...
- А навіщо?
Хотів би я сам знати, навіщо!
- Будемо там жити. Побудуємо хатину в лісі, насадимо горoд. Ми з Мартіном оратимемо землю отим трактором, що ти його бачив, а Марія з Сабіною хазяйнуватимуть... А ще треба буде ходити в ліс по дрова... Підеш?
- А вовки там будуть?
День п’ятнадцятий.
Сьогодні Джек розплакався в бібліотеці: “Де моя мама?.. Я хочу до мами!”
Я взяв його собі на коліна, довго втішав. Аби він заспокоївся, я сказав, що його мама незабаром нас наздожене, а за тата буду йому я. Він страшенно зрадів:
- Сабіно! Сабіно! Ти чуєш - тепер дядя Роб буде моїм татом! Тато Роб! Тато Роб! - малий кинувся мене обіймати.
- Якщо він твій тато, то і мій теж! - розвеселилась Сабіна і також помчала до мене. - Тату Роб, ти наш тато!
У мене аж сльози на очі навернулися: бідолашні діти!
Мартін посміхався, дивлячись на бурхливу радість малят, Марія, як завжди, була незворушна.
З годину, а то й більше, Джек гасав та вистрибував, а потім стомився, заліз мені на коліна і знову заплакав:
- Тату Роб, я хочу на сонце, я хочу на травичку, я хочу до річки!.. Тату Роб, годі вже летіти!
Ну, що я міг йому відповісти?
Зараз вони всі вже сплять, а я сиджу і думаю про те, що до нас нишком підповзає найстрашніший ворог - нудьга. Уже й мультики дітям остобісіли, а Мартінові активна діяльність просто необхідна, адже його організм бурхливо розвивається. Крім того, ми живемо в світі дуже малої сили штучного тяжіння, витрачаючи мізерно малу кількість енергії. Якщо так триватиме й далі, наші м’язи атрофуються, і коли ми й досягнемо якоїсь планети, то не зможемо на ній існувати: нас розчавить вага власних тіл.
З цього був єдиний порятунок: щодня займатися спортом, бо гра не давала потрібного навантаження.
Але стривай: який спорт можливий в світі малого тяжіння?!. Стрибки в висоту? Так тут навіть Джек стрибає аж до стелі - вище не стрибнеш!.. Важка атлетика? Так навіть Джек у наших умовах піднімає двопудову гирю, немов яблуко...
А, згадав! Коли я вчився плавати, тренер змушував мене розтягувати гумові стрічки, аби розвинути м’язи. Отже, треба пошукати серед медичного обладнання, там мають бути гумові бинти.
З завтрашнього дня беремося до праці. Годі нудьгувати й лінуватися!
День двадцятий.
День починається з зарядки. Мартін таки знайшов гумові еспандери, їх причепили до скоб у коридорі, і всі, навіть Джек, виконують повний комплекс вправ. О, не легка це справа - в перші дні в мене болів кожен м’яз! Але самопочуття враз поліпшилося.
Ми з Мартіном демонтували тридцять амортизаційних камер, - досить з нас шістьох, - і цим вивільнили величезне приміщення для спортивних ігор. “Чоловіки” (включно до Джека) нині захоплюються настільним тенісом, “жінки” - Марія та Сабіна - гімнастикою.