- Це - коли весь час темно і не буває сонця.
- Як у ілюмінаторі?
- Спи, дурненький! - втрутилася Сабіна.
- Ні, ти скажи, Маріє, ото за ілюмінатором і є кінець світу?
- Тато Роб говорить, що ми незабаром прилетимо до другого Сонця, дуже яскравого й веселого.
- І там буде початок світу?
- Спи, дурненький! Запитаєш у тата Роба!
- Але ж якщо є кінець, то має бути й початок!
Я нишком посміхнувся: логічне мислення у малого непогане! Я і сам хотів би запитати, бодай у будь-кого, яким же він буде, отой наш “початок”!
День шістсот тринадцятий.
Сьогодні нам стало відомо, чому наша “Ластівка” стартувала так несподівано.
Я вже писав про диктограф на столі в кабінеті професора. Чомусь ми раніше не здогадалися прослухати, що там було записано. А сьогодні я звернув увагу: диктограф приєднано до УКВ-приймача і ввімкнено на автоматичний режим. Зацікавившись, я переставив слайдер на нульову поділку і натиснув на кнопку “звук”.
Виявляється, диктограф автоматично записував усе, що говорилося в кабінеті його вілли біля підніжжя Тахумулька (це та гора, на вершині якої монтувалася “Ластівка”). Я чув голоси професора Мандера і його дружини, інженера Селбі і майстра Кошшінга, старого Томаса і хихотливої Катрін, - одне слово, всіх тих, що лишилися в далекому минулому і кого нам уже не судилося побачити.
В розмовах не було нічого цікавого, і я вже намірився вимкнути диктограф, аж раптом почув суперечку професора з інженером Селбі, його приятелем ще з часів нью-йоркських поневірянь.
Бесіда, мабуть, почалася в сусідньому приміщенні, бо спочатку я не міг розрізнити ні слова. Було ясно тільки, що професор чимось роздратований.
Та ось грюкнули двері, заскрипіло крісло і Селбі сказав:
- Ви мене не зрозуміли, сер!
- О, ні, я прекрасно вас зрозумів! Прекрасно! - саркастично відповів професор. - Ви пропонуєте мені продати “Ластівку”! І цим усе сказано. Я знаю, кому вона потрібна: тим, хто хотів би використати мій по-справжньому величний винахід тільки як смертоносну зброю небаченої могутності! О, ні! Не цьому я присвятив усе своє життя!
- Але ж, сер, у росіян уже... Та зрозумійте ж: наша країна мусить захищатися.
- Від кого - захищатися?.. Даруйте, але нашу країну треба захищати тільки від тих, хто послав вас сюди!.. Селбі, Селбі, як трапилося, що ви, кому я завжди вірив, як самому собі, виявилися зрадником?.. Чи то все була гра?
- Розчавлений вашими докорами, сер! - глузливо сказав Селбі. - Так, то була гра, з вашого дозволу. І вона мені вже остобісіла. Мене приставлено до вас ще десять років тому. Власне, я міг би викрасти всі ваші креслення й розрахунки ще тоді. Але ми вирішили зачекати, поки ви збудуєте корабель. Так надійніше... До речі, ваш дядечко Майкл Паркінс ніколи не був мільйонером, він помер двадцять років тому в богадільні Мельбурна. А “спадщина”, яку ви одержали, - завдаток вам від Пентагону... Зрозуміло?.. Отже, настав час розплати. Нам потрібна “Ластівка”, всі креслення і розрахунки.
- Нізащо в світі!
- А це ми ще побачимо! Солдати полковника Армаса, - сподіваюсь, ви знаєте, що цей авантюрист чхав на всі закони й заборони! - вже оточили гору і будуть тут за годину. Я гарантую вам повну безпеку і казкову винагороду. Треба тільки підписати попередню угоду. В противному разі... О, хлопчики полковника Армаса вміють переконувати впертих!
- Ні, Селбі, ви не одержите нічого!
- Геть від пульту!.. Геть, бо стрілятиму!
Постріли. І хрипкий голос професора:
- Ні... ні... Не одержите!
І - тиша. Більше на кристалі записів не було.
Так ось чому “Ластівка” стартувала так несподівано! В останню мить свого життя професор послав її в космос, рятуючи і корабель, і нас.
Кілька хвилин ми з Мартом стояли мовчки, схиливши голови.
Потім я вимкнув диктограф.
Гидке каченя
День сімсот восьмий.
Я прокинувся рано. Поглянув із своєї койки вниз. Мартін спав на спині, широко розкинувши руки. Джек, який уже з тиждень живе в “чоловічій” каюті, солодко позіхав і тер кулачками очі. Раптом він підвів голову і запитав:
- Тату Роб, що таке гроші?
- А навіщо тобі це знати? - здивувався я.
- В усіх книгах і мультиках тільки й мови: “гроші... гроші... гроші”. А я не знаю, що це таке.
- Гроші, це... - А справді, що таке гроші? Я ніколи не замислювався над цим питанням. - Знаєш, Джек, я поясню тобі пізніше.
- Сьогодні пізніше?
- Ні, за кілька днів. Мені самому треба розібратися, що це таке.
- Гроші - це така штука, якої завжди не вистачає, - сонним голосом сказав Мартін. - Скільки я пам’ятаю, у нас в домі їх ніколи не було. Мама завжди казала: “Знову немає грошей”. Або: “Зачекай, зараз немає грошей”.