- Вставаймо, - звелiла Легарiя, i всi дружно пiдвелись. Твiнас пришкутильгав до Ейнори, щоб довести її до схiдцiв, та вiн так незграбно повертався, що зачепив штабель, а той з гуркотом розсипався по снiгу.
- I знову хаос! - скривилася жаба.
- Благаю пробачити! - винувато опустив додолу очицi Твiнас. - Я такий гладкий, незграбний та кривий... - З цими словами вiн почав складати хмиз на старе мiсце.
- А це що? - не на жарт розгнiвалася на нього начальниця. - Геть у корабель!
А до прикрашеної гiлки ялинки нахилився Китичка.
- Друже, - покликав вiн глухим вiд туги голосом. - Я... я даю тобi слово, що привезу, найкраще з усiх вухо i найдовшого iз усiх вуса, якi тiльки знайду на Тандадрицi!
Нiхто не вiдiзвався: Кадриль, як запевняв, не хотiв нi говорити, нi слухати.
- Друже, - схлипнув убитий горем песик, - ще нiколи не було менi так тя... тяжко, як зараз. Друже, промов хоч словечко, хоч постукай сiрниковою коробочкою...
I знову нiхто не вiдiзвався, лише з-пiд гiлки стирчав єдиний зайчикiв вус - немов зблiдла хвоїна ялинки. Iншим часом песик захiхiкав би, а зараз цей кiнчик вуса колов його в самiсiньке серце. I вiн наважився: низько нагнувся до землi й тихо-тихо промовив чарiвне слово:
- Кiкiлiс!
- Залазь нарештi, - пiдiгнала Китичку начальниця. - Не затримуй мене.
- А чому ви самi не залазите? - наївно запитав песик.
- Тому, що начальник повинен землю залишити останнiм.
Немов дерев'яними лапами збирався песик iз сходинки на сходинку. Поки вiн дерся, Легарiя встигла доскочити вогнища, схопити шарфик, який там лежав, i повернутися назад. Вiдхиливши гiлку, вона витягла з-пiд неї сумку, всунула туди шарфик i за обiрваний кiнець ручки поволокла свiй скарб по сходинках угору. Важка, напхана сумка чiплялася за кожну сходинку, i начальниця подумки кляла джентльмену, який не додумався занести сумку з корабель. А Китичка вже переступав через порiг корабля; зупинившись востаннє, вiн обернувся до бiлого вуса, надiючись, що ось-ось пiдiйметься зелене густе покривало, захитається цукерка, задзвонить кришталевий дзвiночок i виплигне його одновухий друг. А виплигнувши, вiн тiпне лапкою, поведе вусом i вигукне вiдважним голосом: "До побачення, Китичко, до побачення, хай хоч i небо провалиться!.." На жаль, на жаль...
ЛIТАЮЧА СУМКА
- Чи всi приготувалися до подорожi? - пролунав iз гучномовця голос пiлота.
- Всi, всi, - вiдгукнулися мандрiвники, що вже влаштувалися в крiслах як кому зручнiше.
- Чи всi прив'язали захисний пояс?
- Всi, всi.
- Рахую, - попередив пiлот Менес. - Десять... дев'ять... вiсiм... сiм... шiсть...
- ...п'ять... чотири... - пiдхопили пасажири, - три... два... один!
Спiднизу корабля наче хто щосили вдарив молотом! Усе задвигтiло, загримiло, а коли грiм ущух, iграшки вiдчули, що їх несе вгору.
- Вже! - вихопилось у всiх iз полегшенням. Усе ще не вiрячи, що з польоту вийде щось путнє, всi тепер i радiли, i страхалися, i поглядали одне на одного, а повiки у Ейнори смикалися так, що здавалося, ось-ось вони розплющаться i заблакитнiють її великi здивованi очi...
А дивуватися було чому: у кораблi почало таке дiятися, що i в головi не вмiщалося: неначе якась невидима сила пiдiймала пасажирiв угору, i якби вони не були прив'язанi захисними поясами, то вже плавали б по салону, немов рибки в акварiумi.
- Що це за хаос? - забурчала очманiла Легарiя, коли її напхана сумка пiднялася вгору, немов кулька, а вiдiрвана ручка сумки звивалася в повiтрi, наче хвiст пацюка. Полетiли вгору i Твiнасова люлька, Ейнорина рукавичка. Нитки у хвостi Китички розкуйовдились i схожi були на голки їжака, а сiра накидка жаби розвiялась так, що голова Легарiї наче стирчала iз сажалки.
- Не хвилюйтесь, - долинув iз кабiни спокiйний голос пiлота. Корабель вiддалився вiд землi настiльки, що ми вийшли з її притяжiння, крiм того, нас не притискує донизу вага повiтря. Отож ми пiдiймаємося вгору, мов пушинки. Все гаразд.
Пасажири заспокоїлись, а Китичка навiть вигадав розвагу: почав за ручку ловити сумку. Раптом у нього витяглась мордочка, а квасолинка-нiздря аж спiтнiла.
- Менi прийшло в голову, - сказав вiн голосно, не стерпiвши, - прийшло в голову, що ця сумка займає вдвiчi... нi, втричi бiльше мiсця, нiж був би зайняв Кадриль!
- Не мели чого не слiд, - вiдрiзала начальниця. - По-перше, сумцi не потрiбне крiсло, по-друге, в нiй життєво необхiднi речi, без яких не обiйтися.
- Кадриль був би теж обiйшовся без крiсла, а подорож йому теж життєво необхiдна!.. Пробачте, але брати сумку, а залишити Кадриля жорстоко i... i несправедливо... - Песик чи то захлипав, чи захихотiв i змушений був навiть закусити захисного пояса, щоб угамувати себе, але й це не допомогло: Кi... кi... кi...
- Наш кiхкалка зовсiм з глузду з'їхав, - гнiвно сказала начальниця. Фе!
Але тут i пiнгвiна Твiнаса теж охопив смiх, а його очицi так i стрiляли вгору на стелю. Подивитися було на що: iз розстебнутої сумки Легарiї вивалювалися клаптi - шовковi, нейлоновi, вельветовi, в крапочку, картатi, в смужку, барвистi - цiлi й поточенi мiллю чи погризенi мишами, i все це ганчiр'я почало плавати по салону, немов пiстрявi хмарки.
- Що це за хаос? - жаба спочатку не зрозумiла, а дотямивши, що це, мовчки втупилась у сумку, i в неї очi замалим не вилiзли на лоба: крiзь шпарину незатягненого замочка назовнi висовувалось довге вухо, потiм круглi рудi очi, роздвоєна верхня губа, розiрванi грудки, на яких стирчала шпилька... i вже весь Кадриль з пiстрявими "хмаринками" витав пiд стелею, винувато вiдвернувши половину вуса, бо єдиного здорового вiн залишив пiд гiлкою ялинки.
- Друже, - вiд радостi ледь не завив Китичка, - iди сюди в моє крiсло! Ура!!!
- В зв'язку з цим, - прогудiв старий сищик, - злови мою люльку, он там лiтає. I рукавичку Ейнори!
- Зараз! - вигукнув Кадриль i вiд надмiрної старанностi тричi перевернувся в повiтрi.
- Подай i шарфика, - звелiла начальниця. - Та не сподiвайся, що тебе не буде покарано за порушення дисциплiни!.. Я замалим не надiрвалася, поки втягла в корабель сумку, i весь час дивувалася: чого вона така тяжка, наче хто камiння наклав... Зiзнайся: що ти вкинув?
- Чайника, - промимрив зайчик, - дiрявого...
- Чайнику! - схопилася за голову начальниця. - Чудового залiзного чайника! Може, я недочула? Повтори!
- З дiркою, сплющеного, наче млинець, чайника.
- Кажу, - суворо повторила начальниця, - кари ти не минеш.
- Ну який би вiн був заєць, коли б не помандрував зайцем? - миролюбно прогудiв Твiнас.
Кадриль з вдячнiстю принiс люльку, i пiнгвiн йому щось прошепотiв на вухо; потiм вiн подав рукавичку Ейнорi - ця вже була зiбралась усмiхнутися, але тiльки гордо кивнула головою; потiм вiн почав збирати клаптики i запихати знову в сумку, а позатикавши, потяг її до Легарiї i прив'язав ручку до нiжки її крiсла.
- Друже, - нетерпляче говорив Китичка, - лiзь сюди пiд мiй захисний пояс, я вже його вiдпустив, i ми обидва чудово помiстимося.
I - нарештi! - Кадриль склав обидвi лапки у себе над головою i так ними гребнув, що вiдразу опинився бiля крiсла Китички, прошмигнув пiд захисний пояс i умостився бiля песика.
- Коли б я знав, - захлинаючись вiд радостi, обняв його Китичка. - О коли б я знав!
- А Твiнас знав, - потихесеньку, щоб не почула сувора начальниця, прошепотiв йому у саме вухо Кадриль.
- Звiдки вiн знав? - здивувався Китичка.
- Iз вуса. Розумiєш, я його вистромив iз-пiд гiлки другим кiнцем: товстим кiнцем уперед.
- Менi, - захитав головою песик, - нiколи i в голову не прийшло б. Зате що менi зараз прийшло! Адже Твiнас збив тебе сумкою з нiг, щоб...
- Тшш! Не видаймо його! - швиденько урвав розмову зайчик.
- Пробач, - ледь чутно зашепотiв песик.
- А тепер скажи, чи ти чув, коли я промовив заповiтне слово?
- Як не чув. Тiльки... я сам уже був сказав.
- Що ти кажеш! Справдi? Оце тобi!