- Як я мiг не вимовити, якщо менi було так скрутно, що вже гiрше i не могло бути! I ти послухай: ледь я встиг промовити "Кi-кi-лiс!" - i тут чую, як Твiнас велить усiм посидiти i почекати...
- А потiм ще вiн штабель перевернув... лише зараз менi дiйшло... кi-кi...
- Зате тодi нiхто не почув, коли я чайника кинув...
- Ну й Твiнас! Товстуватий, незграбнуватий, але що за розум у нього!
I обоє друзiв узялися за лапки, вiд щастя стали погойдуватися то в один, то в другий бiк - так самiсiнько, як бiля вогнища в шапцi. I в такт їм шелестiла коробочка сiрникiв у таємнiй кишеньцi, тобто в сховищi скарбiв.
- Ой! - схопився Китичка. - Ледь з голови не випало, що я не всю пiсеньку заспiвав!
- I я про це саме подумав! - Навiть пiдскочив пiд поясом зайчик.
- Я почну знову спочатку, щоб краще запам'ятати.
- Вперед!
Песик озирнувся навкруги, чи нiхто їх не слухає, тихенько вiдкашлявся i притулив свою квасолинку-нiздрю до єдиного вуха свого друга:
Справжнiй, а може, несправжнiй
Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,
Сидiв бiля рiчки кiкiлiс,
У всьому i всiх вiн зневiривсь.
Лиш раз присмалив вiн свiй дзьобик,
А вже так у всьому зневiривсь?
I слухав...
Раптом корабель задрижав вiд оглушливого гуркоту. Потiм вiн похилився набiк, а в салон, пробивши в стiнi дiрку, зi свистом улетiв чорнуватий камiнець. Усе перемiшалося, переплуталось, а дiрка, наче вир у рiчцi, стала втягувати в себе всi речi й повiтря. Пасажири почали задихатися. Першим у дiрку вилетiв той самий чорнуватий камiнець, услiд за ним потяглася сумка Легарiї, а потiм та ж невидима сила почала виривати iз-пiд поясiв пасажирiв i спрямовувати до дiрки.
- Оце тобi! - першим отямився Кадриль.
Вiн сам вилiз iз-пiд пояса й кинувся до дiрки, що в ту ж мить втягла його спину i хвостика. Таким чином зайчик став живою латкою, i смертельна небезпека минула, корабель помалу вирiвнявся, знову вступила в дiю система постачання повiтря - пiлот Менес не втратив самовладання i не випустив з руки пульта управлiння.
Пiд час катастрофи трапилася ще одна пригода, якої в сум'яттi i загальному переполосi нiхто не помiтив: коли корабель перехилився набiк, Ейнора стукнулась потилицею об стiну, голова її затряслася, повiки засiпалися i... очi розплющилися! Видно, удар щось зрушив i поставив на мiсце. Лялька ладна була кричати вiд радостi, подiлитися з усiма своїм щастям, але її радiсть одразу й розвiялась вiд несподiваної думки: "Зараз усi побачать, що я брехала, побачать, що в мене очi не блакитнi, а коричневi, як... як... ялинковi шишки!.. А коли Легарiя викаже ще одну мою таємницю, тодi... тодi... Краще було б менi згорiти на смiтнику!" Крiзь напiвопущенi вiї Ейнора обережно обдивилася навкруги, чи нiхто не помiтив, коли вона розплющила очi, i, впевнившись, що пасажири заклопотанi важливiшими турботами, полегшено зiтхнула.
- Гинемо! - заверещала Легарiя. - Я казала!.. Я попереджала!.. Тепер усiм кiнець! Катастрофа!
- Нiчого не розумiю, - прогув Твiнас, - я був задрiмав... де моя люлька?
- Ось, - вiдiзвався Кадриль, жива латка, - ось я її перехопив бiля самої дiрки!
- Друже, - хвилювався Китичка, - чи ти не вилетиш надвiр?
- Якось протримаюся, - зцiпив зуби зайчик.
- Корабель падає... я вiдчуваю... - репетувала Легарiя. - Непоправна катастрофа! Казала! Кiнець! Фiнал!
- Увага! - пролунав, як завжди, спокiйний голос пiлота. - Метеорит, уламок невiдомої планети, пробив наш корабель. Небезпека минула, усi системи в лiтаку працюють нормально, лише трохи збилися з курсу. Мiцнiше затягнiть захиснi пояси. Тому, хто заткнув небезпечну дiрку, виношу подяку.
Хвилювання вщухло, пасажири знову повсiдалися якнайзручнiше, тiльки Китичка не мiг усидiти на мiсцi.
- Друже, - знову запитав песик, - чи дуже тобi скрутно?
- Скрутно, - зiзнався Кадриль, - одначе не так, щоб треба було вимовити... знаєш що.
- Знаю, - серйозно кивнув головою песик i спробував уявити собi, як iзнадвору має тепер вигляд їхнiй космiчний корабель з виткнутим зайчиковим хвостиком. Картина була така смiшна, що у песика мимоволi вихопилося кихкотiння.
- Кi-кi... - кiкнув вiн, засоромившись. - О мiй друже, пусти тепер мене на своє мiсце.
Кадриль, не сказавши нi слова, тiльки замотав головою.
- Адже, - не вгамовувався Китичка, - менi буде легше, бо ти ж знаєш, з чого у мене хвiст.
- Знаю, - вiдповiла жива латка, - все одно я нiкуди не зрушу з мiсця, бо маю спокутувати свою провину, - бо ж таємно влiз у корабель.
- О, це вже твереза мова, - задоволене озвалася начальниця. - Чого доброго, я зменшу тобi покарання, хоча повнiстю ти його не уникнеш.
- Ви... - хотiла щось сказати начальницi Ейнора, але вмовкла i тiльки головою крутнула.
- Цiкаво, - загув Твiнас, - чим усе закiнчилося б, якби пiд час катастрофи з нами не було Кадриля, а натомiсть був життєво необхiдний чайник?
- Чайник, - пирхнула начальниця, - ще краще заткнув би дiрку.
- Одначе, - нагадав Кадриль, - чайник сам був з дiркою.
- Зате, - хитро примружив очицi Твiнас, - сумка без дiрок i чудово заткнула б дiрку.
- I... i менi таке прийшло в голову! - вигукнув Китичка.
- Ото причепилися до моєї сумки, як смола! - розсердилася начальниця. - Мало я ще натерпiлася.
- Може, моя тапка пригодилася б, - запропонував Твiнас.
- Вона замала, - замотав головою Кадриль. - Не турбуйтеся за мене. Я почуваю себе ось... - Вiн хотiв весело ляснути лапками, але забракло сили. - Менi зовсiм... добре... краще... бу... ти... не... мо... же...
Зайчика сковував холод: хвiст i спина зробилися як лiд, язик задерев'янiв, зуб не попадав на зуб, в очах потемнiло, i вiн упав би на пiдлогу чи, вiрнiше, поплив би у повiтрi, якби не примерз до країв дiрки.
- Друже, - вiдчув щось страшне Китичка, - що з тобою?
Вiн випiрнув iз-пiд пояса i кинувся пливти в повiтрi до Кадриля, але з усiх чотирьох плюхнувся на пiдлогу корабля.
- Увага, - повiдомив голос пiлота, - корабель сiдає на попутну планету. Ми повиннi залатати дiрку.
ПЛАНЕТА КВIТIВ
Що "Срiбну шишка" опускається, вiдчули й iншi пасажири: їх уже не пiдiймало до стелi, а ноги все мiцнiше впиралися в пiдлогу; речi, що розлетiлися по всьому кораблю, тепер, мов птахи i пташенята, повсiдалися на килимi пiдлоги. Ще хвилина-друга - i корабель неначе скочив на матрац i захитався. Коли хитання припинилось, дверцята вiдчинились i вниз опустили схiдцi. Пасажири поспiшали вiдстебнути остогидлi пояси i вирватись на свiже повiтря. Першою зi своєю сумкою викотилася начальниця Легарiя, Твiнас узявся вивести Ейнору, а Китичка кинувся до свого друга:
- Кадрилю!
Друг не вiдзивався: вiн висiв, наче гвiздком до стiни прибитий: ногами не досягаючи пiдлоги, з розчепiреними лапами i посоловiлими очима.
- Друже, озовися! - не на смiх занепокоївся песик, смикаючи Кадриля за ноги.
Нога була тверда, як деревина, i холодна, як лiд.
- Необхiдно щонайшвидше винести його на свiже повiтря, - почув песик голос пiлота i, повернувшись, побачив самого пiлота.
Вони удвох насилу вiдiрвали зайчика вiд дiрки - довкола аж лiд посипався. Потiм тихенько понесли його схiдцями вниз.
"Дзень, дзень!" - задзвенiв, постукуючи по сходинках, хвостик, що став як бурулька. Iншим разом Китичка засмiявся б, але в цю мить вiн думав i не мiг вирiшити: вимовити заповiтне слово чи не треба? Може бути ще скрутнiше його друговi чи нi?
Вибравшись iз корабля, пiлот i Китичка обережно поклали замерзлого зайчика i роздивилися. Виявилося, що корабель сiв на пелюстку велетенської квiтки: ось чому вони так м'яко пiдскочили i так довго їх хитало!.. Iншi пасажири як зачарованi дивилися на всi боки i надивитися не могли: високо вгорi свiтило кiлька зеленуватих сонць, а навкруги, скiльки обхопити оком, цвiли одна бiльша вiд одної квiтки - цiле море квiтiв, та таких красивих, запашних, що мандрiвникам аж у головi паморочилося вiд тих пахощiв.
- Що це? Що це так пахне? Чому так м'яко пiд ногами? - питала Ейнора, мiцно стискуючи повiки, щоб очi самi не розплющилися з цiкавостi.
- Квiтник, - баском вiдповiдав товстунець. - Скрiзь самi квiти i нiчого бiльше.