Поряд стояв худий песик на трьох лапах i з одним оком.
- Погрiтися? - повторив Кадриль, провiвши лапою собi по очах. - А так... грiйся... звичайно!
- Щиро дякую, - подякував песик, сiдаючи на снiгу й виставляючи до вогню лапу.
- Ось вiзьми кiнець шарфика, - запропонував йому Кадриль. - Будь як дома. А як тебе звати?
- Гутiс. Тому, що я отак смiюся: гу-гу-гу.
- А звiдки ж ти?
- Iз тiєї темно-зеленої машини, - винувато опустив голову песик. Зате ось що у мене є!
I iз-за заяложеного комiра витягнув годинникову стрiлку, двоколiрну гумку, вiрнiше, шматочок гумки.
- Вiзьмiть, - вiн подав зайчиковi, - це я вам дарую.
- Хай це буде наш спiльний скарб, - вiдповiв Кадриль, - але з умовою, що ти будеш казати менi "ти".
- Гаразд, я казатиму вам "ти", - зрадiв песик.
- I пообiцяй, - подивився йому прямо в очi Кадриль, - присягнися менi, що завжди казатимеш менi "ти" - навiть перед дулом гвинтiвки, але все одно казатимеш менi "ти".
- Обiцяю, але... як дивно ви, пробачте, ти... як дивно ти говориш, здивувався песик.
- Я не можу так не говорити, - тихо вiдказав Кадриль, - iнакше говорити не можу... Одначе сiдай у шапку, щiльнiше вмощуйся... ось так.
Вони притулилися один до одного в м'якiй шапцi, пiд високим зимовим небом i дивилися на вогнище. Язички полум'я ковтали i не могли проковтнути один одного, трiскотiв хмиз, курiвся димок; тiльки ось вистрiлила вгору велика iскра. Вона пролетiла у повiтрi дугою, впала бiля самiсiнької шапки i, яскраво сяйнувши наостанок, розсипалась попелом...
Кадриль простяг лапу й змахнув жменьку того попелу. Чи йому вчулося, чи, може, справдi знову задзеленчав дзвiночок з крижаним сердечком? Чи вiн сам вимовив, чи звiдкись долетiли слова:
...А верхiвка її зелена
Шепочеться з зiркою.
Кадриль поклав голову на купку хмизу i тихо повторив:
- Шепочеться з зiркою...