Одновухий
Місяць заступила хмара, та коли він знову освітив те місце в лісі, де темніла покинута машина з вивернутою поряд купою сміття, з цієї купи виткнулось одне довге вухо. Незабаром показалися двоє круглих здивованих очей, роздвоєна верхня губа і півтора вуса — один на правій і половина на лівій щоці; потім висунулась довга кудлата шия і нарешті весь іграшковий зайчик. Він пильно роздивився навколо, поворушив вухом, покрутив вусами; не почувши й не побачивши нічого підозрілого, сплигнув із купи й одбіг убік. Цьому зайчикові тут усе було незнайоме й незвичайне: зелені сосни і голі берізки, пні і кущики вересу, глиця і сухими гілочками всипаний сніг, холодне й чуже нічне небо...
Зайчик обтрусився і шпилькою застебнув розірване на грудях хутерце. Суворий, а можливо, й небезпечний світ, в якому він так несподівано опинився, занепокоїв і настрахав його. Треба б щось робити, до чогось братися, адже не сидітимеш цілу ніч сам-самісінький у чужому лісі. Якесь передчуття ніби нашіптувало, що треба тікати якнайдалі від цієї лиховісної машини і купи сміття. Так-то воно так, але куди податися, де влаштуватися? Отак роздивляючись, зайчик побачив якусь чотирикутну маленьку річ, що лежала далеченько від купи. Він підняв її: це була сірникова коробочка з намальованою червоною півнячою головою. Зайчик потряс коробочку біля вуха: торохтить. Відкрив її і побачив аж дванадцять обгорілих сірників і стільки ж цілих. Непогано! Він зможе запалити багаття і сяк-так перебуде ніч, а вранці... вранці що буде, те й буде!
Трохи оговтавшись, зайчик кинувся шукати сухого хмизу. Його тут валялося сила-силенна. Але де ж запалити вогнище?.. Е, тільки не тут: у будь-який час може повернутися водій!.. Краще тікати від цього місця якнайдалі, та біда, що подекуди замети вище од голови... А ось наче стежка, наче слід... "А може, — мрійливо крутнув вусом зайчик, — може, ця стежка візьме й доведе мене до затишної дерев'яної хатинки, в якій живе добрий їжак? Або до веселого містечка іграшок поїздом — таким, як показують по телевізору? Або до справжньої заячої нори під ялиновим корінням?.. Тільки не треба опускати вуха... вперед!"
І засунувши сірники за край розірваного хутерця, він поскакав у глибину лісу. Слід петляв між деревами, пнями, кущами, сніговими заметами і зрештою привів до крислатої, надзвичайно гарної ялинки. Сніг довкола неї був витоптаний, а біля однієї нижньої гілки лежала сокира з блискучим лезом.
"Отакої!" — аж очі витріщив одновухий.
Він став на задні лапи, нашорошив вухо і з недовір'ям оглядівся навкруги: хтозна, може, недалеко вовк зачаївся або водій блукає? Або гострить зуби здичавілий кіт? Або... мало чого! Та довкола панувала мертва тиша, і зайчик потроху заспокоївся.
"Може, більше не варто никати? — подумав зайчик. — Сокира буде мені за добру зброю: як лежатиме поряд, то ніякий ворог не наважиться на мене напасти. А до ранку ніхто сокири не шукатиме: адже ця ніч — новорічна ніч, і всі, хто тільки живий, святкують її вдома або в гостях".
Оце згадавши, зайчик так сумно зітхнув, що аж мордочка потьмяніла, вухо й півтора вуса опустилися, верхня роздвоєна губа затремтіла, а нижня, не роздвоєна, жалібно одвисла.
— Всім весело, затишно, — промурмотів він, — тільки не мені... — Він підняв лапку, щоб стерти непрохану сльозу, і зачепив за ріжок сірникової коробочки.
— О!.. Як я міг забути!.. — і заторохтів коробочкою — втішався і навтішатися не міг тими звуками. — Є сірники, є хмиз, спалахне вогник, стане затишно... вперед!
І він швиденько кинувся збирати хмиз і шишки — приволік їх кілька оберемків. Вибрав місце подалі від ялинки, щоб не підпалити їй гілля, склав багаття і чиркнув сірником. Весело затріщав вогник, здійнялася стрічечка сірого диму, вискочило кілька іскорок — чим не новорічний фейєрверк?.. Зайчик простяг до вогню обидві лапи й довго милувався на оранжеві язички полум'я, які ковтали один одного й не могли проковтнути. Сухий хмиз так швидко перегорів, що незабаром зайчикові довелося знову бігти по дрова.
— Ось я що зроблю! — плеснув лапками одновухий. — Назбираю я цілий штабель, щоб на цілу ніч вистачило... вперед! — і зайчик заходився збирати хмиз, стягувати і складати в два ряди. Полинувши в роботу, він і не помітив, як опинився далеченько від багаття, і став як укопаний: між деревами знову запетляв якийсь слід, і тут же скорчившись лежало незнайоме кудлате звірятко, а може, не звірятко — хто його зна!