— Тпрусь! — здалека полякав його зайчик, сам готовий тікати. — Киш!
Кудлате створіння й не ворухнулося. Прищуливши вухо, зайчик підступив до самого кудланя і торкнув його лозинкою: знов ані руш!.. Штовхнув — ні мур-мур!..
Та це ж хутряна шапка, щоб тобі!..
— Пригодиться, — сказав собі зайчик, напхав у шапку хмизу, закинув її собі на спину й збирався вертатися до вогнища, аж раптом недалечко, на горбочку снігу, знову побачив якусь дивну штуку. Зайчик поклав ношу на землю, поплигав у той бік і втупився очима — звичайно, не соваючи занадто близько свого вуса. На цей раз лежало щось довге й покручене.
"Ласка?.. Вуж?.. А може, це полоз? Але полози в Литві не живуть... та ще картасті!"
"Ось що я зроблю!" — Він узяв із землі велику шишку і щосили пожбурив нею в те скручене. Шишка м'яко стукнулась об те довге й скотилася по снігу. А те довге ні бе, ні ме! Підступивши ще ближче, одновухий побачив, що це лежав найзвичайнісінький шарфик.
"Оце тобі! — страх здивувався зайчик. — Справжня ніч знахідок! Он які гриби ростуть узимку в лісі!"
Він повернувся до шапки з хмизом, обмотав її шарфиком і, завдавши усе собі на спину, почапав до своєї ялинки. Підкинув у вогонь дровець, доклав хмизу в штабель — може, дров уже вистачить? Шапку поклав біля вогнища так, щоб, сидячи в ній, можна було обіпертись об штабель і, не встаючи з місця, діставати і підкидати хмиз у вогонь. Притяг сокиру, щоб була під лапою, на всякий випадок ще раз подивився навколо, прислухався: тихо, спокійно, тільки десь далеко-далеко регоче... Зайчик умостився в шапці, закутався шарфиком і відчув себе наче в запічку. Від радості зайчик аж заспівав:
— Ось як можна добре влаштуватись, якщо не опустиш вусів! — похвалив себе зайчик і від задоволення аж захитався у шапці. Потім, розніжений теплом, зайчик відкинувся на хмиз, вслухаючись у потріскування вогню, потроху дрімав, але не забував час від часу додавати хмизу: він вибирав товстіший, щоб довше горіло. Зараз, коли зайчик усе зробив, коли по-справжньому відпочивав, тут — хай йому грець! — почали підкрадатися до нього непрохані тривожні думки: "А що завтра? А що післязавтра? А що буде цілу зиму? Де подітися, куди йти, як пробути в чужому лісі?.. А коли хтось побачить — хап, і на смітник? На той самий, про якого вже чув: усе спалюють на попіл. Бррр!.." Та не встиг зайчик спекатися цих думок, як його обсіли спогади: ось він зручно вмостився в коробці для іграшок... ось уночі пустують вони з Буратіно та крокодилом... ось удосвіта він скрадається на балкон і звідти перешіптується з іграшками, що на сусідньому балконі... гойдається на конику, що на колесах: він схопився за передню ногу, крокодил за задню: гоп, гоп!.. і ось уже він без вуха, з розірваною грудкою, висмикнутими вусами, припадає пилом у темному підвалі, і по ньому товчуться пацюки... А потім з побитим посудом, стоптаними черевиками, поточеними міллю ганчірками його всунули у мішок... і... і... і лапкою насилу набрав хмизу й вкинув у вогнище, та очі вже не розплющуються, і стомлений одновухий міцно засинає в м'якій шапці, під високими деревами і ще вищими зорями...
Друг по нещастю
— Пробачте...
Хто? Чого? Зайчик, спросоння не втямивши що й до чого, підскочив, глянув сюди, глянув туди і, нічого не побачивши, схопився за сокиру.
— Пробачте, чи я не мі... мі... міг би...
По той бік вогнища наче щось невиразне промайнуло.
— Чого вам треба? — суворо запитав зайчик і сховався за штабель, звичайно, не випускаючи із лапи сокири.
На смерть зляканий прибулий метнувся за ялинку.
Після тривалої мовчанки звідти знову почувся несміливий голос:
— Я... я лише прошу, щоб ви дозволили мені погріти біля вогнища ла... лапки.
— Та й тільки? — у зайчика відлягло від серця, і він упустив сокиру.
— Я нічого лихого, — запевняв гість. — Тільки, кажу, лапки... за... замерзли...
— Ану покажися, що ти за птах! — звелів зайчик.
З-під ялинки вийшов песик з якимсь дивним хвостом і ще дивнішою ніздрею.
— Грійся, — дозволив заспокоєний господар вогнища і знову вскочив у шапку.
— А ви, — боязко запитав песик, — ви со... сокиру хапати не будете?
— Ні, ні. Сміло грійтесь.
Песик підступив ще на кілька кроків ближче.
— Я тут уперше, — соромливо зізнався. — Новачок. Побачив здалека, що блищить, і подумав: а може, це їжакова хатка? А може, казкова хатка з великою піччю і віконницями, сердечком зробленими?