— Оце так так! — плеснув лапками зайчик. — Чи не будеш ти із темно-зеленої машини, із тієї купи, вивернутої на сніг?
— Так, із купи, — кивнув головою песик і ще ближче підступив до вогнища. — Але звідки ви знаєте?
— Ще б не знав? Та я сам звідти.
— То... то... м... м... — від хвилювання песик аж почав заїкатися, — то ми обидва іграшки-братики?
— Найсправжнісінькі!
Вони кинулися обніматися, та так міцно, аж у зайчика затріщала сірникова коробочка, що за хутерцем, а в песика хруснула ніздря.
— А тепер, — гостинно махнув лапкою зайчик, — влаштовуйся якнайзручніше і почувай себе як удома. Я вже встиг подрімати.
— І не боїтеся? — здивувався песик.
— Анітрішки! — збрехав зайчик. Адже тепер, коли він був уже не один, він щиро почував себе героєм із героїв...
— І вогнище самі розіклали? — знову не міг надивуватися гість.
— І штабель, і вогнище, все сам... сам і шапку, і шарфика, все!
— Який ви! — з повагою глянув на зайчика песик. — А я геть невдаха, — зізнався він, торкаючись лапкою до свого товстого хвоста і кирпатого носика.
— Та що ти? Коли я тебе побачив, то подумав, що це справжній вовкодав, — знову невинно збрехав зайчик. — Тому й схопився за сокиру!
— Що ви кажете! — прояснів від радості песик.
— Ось я-то справжній невдаха, — сказав одновухий, смикнувши лапкою за половину вуса і провівши по розпанаханому хутерцю.
— Але, — витріщив очі песик, — але мене навіть здалеку не брав сумнів, що ви найсправжнісінький заєць, той самий, що налякав вовка. Мені ніколи б і в голову не прийшло, що ви іграшковий!
— Так? — тепер повеселів і зайчик. — Оце-то так! Чи лапки у тебе вже зігрілися?
— Скоро почнуть шкварчати, — захихикав песик. — Здорово мені повезло, що я вас тут знайшов.
— Не думай, що й мені тут було солодко одному... До речі, — зробив серйозну мордочку зайчик, — щоб я більше не чув ніякого "ви"!
— Справді! Але ви... ти... тут господар, і хі-хі-хі... — розсміявся песик.
— Що трапилось? — здивувався зайчик.
— Вам... у тебе на спині прилип папірець.
Песик зняв папірця, розгладив його, і обидва розглядали намальовану білочку з задертим догори оранжевим хвостом.
— Мені ця картинка знайома, вона з цукерки, — сказав песик. — Чи ви знаєте...
— Ще одне "ви" — і заробиш штовханця! — погрозив зайчик.
— Знаєш, що мені прийшло в голову? — виправився песик. — Давай замотаємо у цей папірець бурульку, давай, зайчику, буде як справжня цукерка, і...
— ...повісимо на ялинку! — підхопив зайчик. — Вперед!
Раз, два — і бурульку так гарно загорнуто в папірець, що хоч на вітрину виставляй!
— А ниточку... з мого хвоста, — сказав песик, присівши біля сокири; зайчик натиснув на гостре лезо і одрізав з хвоста довгу нитку, прив'язав до цукерки і повісив її на ялинку.
— Ось що згодилося б повісити, — запропонував зайчик, показуючи на блакитну пір'їнку, що застряла в снігу; плиг назад, стриб уперед — і пір'їнка вже примостилась по-сусідськи з цукеркою.
— Мало з голови не вилетіло! — схаменувся песик. — У мене є справжня цяцька!
Одвернувши одвисле вухо, він витяг з-під нього залізну штучку.
— Ну й штука... — здивувався зайчик. — Дзвіночок!
— Він, знаєш, від вудочки, я знаю із картинки, яку я бачив в одній книжці, — пояснив песик. — Тільки шкода, що без тягарця, який б'є. Сама дротинка від нього зосталася.
— А якщо, — примружив одне око зайчик, — якщо ту дротинку встромити в кришталик льоду?
— І як ви... таке придумали! — песик аж остовпів.
Одна лозинка в штабелі була з усіх боків обліплена кришталиками льоду, то її настромили на кінець дротинки й дзвіночок повісили на гілку, він розгойдався, і друзі аж дух затаїли, слухаючи дзвін — такий ніжний, такий чистий, що...
— Ого-го-го... — Отаке... тільки подумай... — лиш спромігся сказати зайчик, а його єдине вухо похитувалося в такт дзвіночку.
Потім, знову розвівши вогнище, вони взялися за лапки й стали мов оглашенні кружляти навколо ялинки — аж сніг догори злітав, а вони все кружляли і співали: