Натанцювавшись та наспівавшись, попадали, стомлені, в хутряну шапку, закутались картастим шарфом і благодушно дивилися на тріскотливий вогник.
— Мені й не снилося, що я так весело зустріну Новий рік! — зізнався зайчик.
— Чудово! Чудово! — підтвердив песик. — Кі-кі-кі...
— Бачу, — покосився на нього зайчик, — ти дуже смішливий.
— Страшенно! — підтвердив песик. — За це мені інколи здорово перепадало... Кі-кі... Але як же мені не кікікнути, коли у тебе... знаєш... кі-кі... з-під бороди вилазить червоний півень!
— Це сірникова коробочка, без неї ми не мали б вогнища, — серйозно пояснив одновухий. — А вилазить вона із таємної кишеньки, — додав зайчик, засовуючи лапку в дірку хутерця. — Я тут тримаю свої скарби.
— Скарби?! — у песика аж вухо відвернулось.
— Ось, якщо не віриш, — почав показувати одновухий. — Пластмасовий мішечок з намальованими джинсами... клубочок нейлонових ниток... не дивись, що нитка тонка — зате вона така міцна, що й слона витримає... сірникову коробочку з півнем ти вже знаєш... ось і ця шпилька... дуже, дуже таємна кишенька, я тільки... тобі її показав... Але не смій нікому про це говорити.
— Швидше я собі язика відкушу! — поклявся песик. — А може... мені оце прийшло в голову... може, сховаємо і мій скарб, бо все випадає і випадає... — Він струхнув вухом, і з нього випав ножик з одламаним держачком і недогризок олівця.
— Гаразд, покладу, — сказав зайчик, обережно засовуючи за хутерце весь скарб. — Віднині це буде наш тайник, сховище для скарбу.
— Але я ще одну річ не віддав, — трохи повагавшись, зізнався песик. — Хочу її ще трохи потримати в себе.
— Тримай хоч і тисячу років, — трохи образившись, сказав зайчик і зашпилив кишеньку. — Тайник і так уже напханий, насилу зашпилив.
— Ніколи в мене не було тайника, — сказав песик, — зате я знаю заповітне слово.
— Заповітне слово?! — на цей раз здивувався зайчик.
— Справжнісіньке. Воно одне допомагає, коли зі мною трапляється біда. Коли мене привезла сюди та страшна машина і вивернула на сніг, думав, кінець мені, але стій! Адже я знаю заповітне слово! Я промовив заповітне слово — і вибрався з купи сміття. Потім я йшов і йшов, заблукав, дивлюся аж вогник блимає. І знайшов тебе!
— А мені скажеш? — запитав зайчик.
— Як я можу тобі не сказати, якщо ти показав таємну кишеньку!.. Тому слухай... — Песик помовчав і поволі по складах промовив: — Кікіліс[1].
— Кікіліс?.. і все? — недовірливо перепитав зайчик.
— Кі-кі-кі... — почав сміятися песик. — Ще не все, ти ще не знаєш однієї таємниці.
— Якої?
— Бач, слово замасковане в пісеньці, а пісеньку треба співати, коли тебе вже така біда спіткала, що важчої і не буває в житті.
— Скажеш ту пісеньку?
— Навіть заспіваю тобі... та в мене голос поганенький.
Зайчик підкинув у вогонь хмизу і приготувався слухати. Песик лапкою тернув ротика, проковтнув слину і сором'язливо чи то заспівав, чи продекламував:
— Шшш! — перебив його зайчик і насторожив вухо.
Нічні гості
Друзі занепокоєно прислухались: недалечко, побіля голої берези, щось шкрябнуло. Знову. І знову.
— Гей ви там, за деревом! — відважно загукав зайчик. — Або вилазьте, або стукну сокирою!
Тоді із-за стовбура вилізли двоє створінь і перевальцем посунули до вогнища. Коли вони підійшли так, що їх освітив вогонь, зайчик з песиком побачили, що то пінгвін і жаба. Жаба важко тягла за собою сумку з відірваною ручкою, а пінгвін, обнявши крильцями, ніс поперед себе кубик з літерою К. Він насилу дістався до вогнища, поставив кубик і так плюхнувся всім своїм кремезним тілом на нього, що кубик аж вгруз у сніг і зверху виднілася лише частина літери К.
— То добрий вечір, — відхекавшись, прогримів пінгвін своїм грубим голосом.
— Погрітися нам не забороните? — запитала жаба і, не чекаючи відповіді, скинула з голови фланелеву хустинку й простягла лапи до вогнища.
— Чого ж, грійтеся, — привітно відізвався песик. — Але знайте, що господар тут зайчик.
— Грійтеся скільки завгодно, — підбадьорив сам господар і, трішки пишаючись, підкинув у вогонь хмизу.
— Ви обоє із тієї купи, яку висипали на сніг, еге? — запитав пінгвін, пронизуючи друзів гострими, завбільшки з макове зерно очицями.
— Правда, але звідки ви знаєте? — здивувався песик, трохи засмутившись тим, що його не признали за вовкодава, а його приятеля за справжнього зайця.