— Чого ж нам не знати, — роззявила рота жаба, — якщо в тебе ніздря ніяка не ніздря, а приклеєне зернятко кави.
— От і не вгадали, — відрізав їй песик, — це зовсім не зернятко кави, а найсправжнісінька квасолина!
— Все одно квасолина, а не ніздря, — не здавалася гостя. — А у твого сусіда...
— І не сусіда, а приятеля! — знову перебив її песик.
— ...А у приятеля одне вухо, півтора вуса і ще зашпилене розірване на грудях хутро.
— І зовсім не розірване хутро, а... а... — замалим згарячу не видав таємниці песик, але встиг вчасно прикусити язика, — а... нічого!
— По правді кажучи, — обізвався зайчик, — я перший побачив, що ви обоє з тієї купи.
— Ви маєте на увазі мою ліву ступню, правда? — запитав пінгвін.
Лише тепер приятелі побачили, що замість лівої ноги у пінгвіна пришита дитяча тапка.
— Ні, — відповів зайчик, — я мав на увазі лише кубик.
— Ну, ви дуже спостережливий, — похвалив пінгвін, ще більше вдавлюючи у сніг кубик.
— А ту велику літеру, що на кубику, — сказав песик, показуючи на кубик, — я знаю, вона буває під намальованими конем, коровою, коробочкою або...
Тут зайчик швиденько відвернувся, щось витяг і знову повернувся:
— Ось!.. Ось коробочка з сірниками! — і потряс нею.
— Потрібна річ, — похвалив пінгвін, — без неї і вогнища не було б.
— А ви не маєте ще такої шапки і такого шарфика? — підповзла ближче до шарфика жаба і наступила на його кінець.
— Тільки грійтеся, тільки будьте з нами, — чемно поступився місцем песик. — Просимо, просимо, адже я маю своє хутро.
— Хоч і маєш хутро, але ти справжній джентльмен, — похвалила жаба, зручно вмощуючись у шапці, і так закуталася шарфиком, що зовні лишилася тільки щока з бородавкою.
— А ви йдіть на моє місце, — запропонував зайчик пінгвінові і, вистрибнувши із шапки, підкинув у вогнище хмизу.
— Дякую, мені добре і на кубику, — відповів товстун. — Ми, пінгвіни, любимо холод, ми із країни айсбергів.
— А ми, жаби, не любимо, хоча кров у нас і холодна, — сказала жаба, роздягаючись на всю шапку і кутаючись у шарфик.
— Чи відразу ви нас знайшли? — поцікавився песик.
— Слід привів і люлька, — відповів пінгвін.
— Люлька? — аж роти роззявили від подиву обидва приятелі.
— Вона сама. — Пінгвін вайлувато нагнувся і витяг із тапки тріснуту дерев'яну люльку. — Тільки я трохи посмокчу мундштук — і голова працює як заведена... Колись і мене заводили, та ключик поламався, і через те став я такий товстий та незграбний.
— Кі-кі-кі... — не витримав песик, але відразу вмовк і, засоромившись, підбадьорив товстуна: — Зовсім ви не такий уже й товстий і не такий незграбний, а трохи товстуватий і вайлуватий. Але навіщо ви носите такий важкий кубик?
— Я чекав на таке запитання, — відповів пінгвін. Він встав, витяг кубик із снігу й повернув його на другий бік. Усі побачили, що на квадратику намальований наче білуватий, наче сіруватий, наче сріблястий — фарба дуже була стерта — гострокутний трикутник, помережаний тонісінькими жилочками, а може, й не жилочками.
— Відгадайте, що воно таке? — запитав.
Іграшки почали вгадувати.
— Плавник риби?
— Листок верби?
— Із дзьоба птаха?
— Ріжок серветки?
— Шшш!.. — зайчик знову наставив вухо і схопився за сокиру.
Плач
Усі четверо прислухалися: з лісу долинав ледь чутний плач. Вщух — і знову.
— Оце тобі! — остовпів зайчик. — Плаче!
— Тим краще, — зраділа жаба. — Тверезо подумавши, скажемо: того, хто плаче, боятись нічого!
— Гадаю, — посмоктав люльку пінгвін, — що плакса із тієї самої купи.
— І як це мені не дійшло! — вдався в жаль песик.
— То чого чекаємо? Вперед! — скочив з місця зайчик.
— І я, — заметушився песик.
— Шкода, — опустив додолу очі пінгвін, — що я не тільки товстуватий і вайлуватий, а я ще трохи й кривий. — Він знову поклав кубик і плюхнувся на нього так, що із срібно-сірого трикутника зостався лише гострий кінець.
— А я, — вмостилася ще глибше в шапку жаба, — я порадила б не втрачати тверезого розуму: ми самі в скруті, і коли така небезпечна ситуація...
Та зайчик з песиком уже поспішали в тому напрямку, звідки долинав плач, їм довелося борсатися у глибоких заметах, а раз песик провалився по самі вуха в яму, і зайчикові пощастило витягти його, пригнувши гілку ялівцю, за яку песик учепився. Коли вони рушили далі, плач був стих, і не можна було зрозуміти, куди їм іти.