І Кадриль дуже зручно влаштувався на своєму посту. Шкода тільки, що в новій чудовій шапці не було під шиєю резинки, і вона, мов од вітру, щоразу поривалася до стелі. Звичайно, шапку можна було змінити на ту, яку йому дав пілот і яка відпочивала у "дипломаті", та не здіймалась у нього лапа, щоб скинути з голови таку красу! Незабаром Кадриль знайшов порятунок: на нову шапку надів стару і тією резинкою підв'язав собі шию. Тепер у нього на голові сяяли два козирки, блищали два герби, а нашивок... Після всього цього Кадриль задумався над іншим, не менш важливим питанням: а на Тандадриці він залишиться начальником чи ні?.. Такі роздуми навіювала й поведінка референтки: перед останньою подорожжю вона зовсім забула про свої обов'язки схвалювати кожне його слово і навіть сама ні разу не сказала "шановний начальнику". А може, ця підступна інтриганка здогадується, що на Тандадриці всі іграшки будуть рівноправні й ніякого начальника більше не треба? Але там, де є іграшки, там повинні бути й ігри, а які можуть бути ігри без начальників?.. Треба тримати в лапах кермо влади хоч би що!.. Ті, що на Тандадриці, повинні також зважати на його уніформу, заслуги і... таке інше. Що б там не було, а він законно обраний начальник, і ніякі свавільники його не скинуть!.. А може, пробратися в кабіну пілота й офіційно у нього довідатися: на Тандадриці начальник матиме владу чи ні? Якщо не матиме — навіщо йому та Тандадрика? Ні, він ще побореться за свій завойований авторитет...
Зовсім інші думки непокоїли Ейнору. В неї ще палали щоки, плечі ще відчували міцні Менесові долоні, шию ніжно лоскотав оксамит, а палець зігрівала подарована ним каблучка. Приємний відпочинок... Хилило на сон, і коли вона заплющувала очі, в пам'яті поставало бачене, уривки розмов... Ось до неї підходить Менес... бере її чемодани... Вона знову чує, як він каже: "Ви чарівна, ви справжня леді, у вас чудовий смак, та..." — "Та..." Ейнора зморщила лоба. Чому він сказав "та"? і не закінчив своєї думки?.. Стривай, стривай, а що він мав намір сказати? "Ви чарівна, та... мені більше подобалися такою, якою були..." Так, тільки це він збирався сказати, але промовчав... А сам навіть окулярів своїх не поміняв: так носить з обома тріснутими скельцями... нічого не взяв із щедрих комірок, зовсім нічого... Одне опудало собі залишив. А вона — вона ту одежину, що сама пошила, кинула у складі на підлогу й пішла не озирнувшись... Що вона наробила, що наробила!.. Залишилась одна подарована рукавичка; вона її зараз надіне, зараз надіне... і знову в пам'яті зринуло дзеркало... і вона сама з двома сукенками в руках... не знає, яку надівати... і запитливо піднятий писок у Китички. Він щось питав... І занепокоєно чекав відповіді, а вона все думала тільки про вбрання, про прикраси... Але про що він питав?.. Наче про фенікса... Він питав.... так, питав, чи може фенікс спалитися не для себе, а для іншого... спалитися, щоб інший був кращим... згоріти на попіл, щоб із його попелу інший відродився кращим... про це він питав!.. І лише зараз, заплющивши очі, вона зрозуміла суть запитання, а зрозумівши, здригнулася, розплющила очі, повернулася до Китиччиного крісла й сказала:
— Китичко, братику, ти питав у мене чи...
Слова застряли у неї в горлі: в кріслі Китички не було!
Розшуки
Ейнора щосили розірвала захисний пояс і з тяжким передчуттям кинулася до порожнього крісла, заглянула під нього: ні, Китички не було і тут.
— Зник, — забідкалася вона. — Він зник.
— Що зникло? Сумка? Чемодан? — повернула тюрбан Легарія. — Я вже давно помітила, що вони для того і придбані, щоб зникнути. Правда, любий Твінасе?
— Та... хай... — майже крізь сон відізвався товстун, розстебнувши всі гудзики на жилетці.
— Поки я тут за начальника, — авторитетно заявив Кадриль, зсунувши на потилицю двоповерхову шапку, — ніхто і ніщо нікуди зникнути не має права!
— Китичка, — прошептала Ейнора, — де наш Китичка?
Тепер кинулися шукати всі. Песика справді ніде не було видно.
— Я сам винен, — зізнався начальник, — що досі не покарав його за недисциплінованість. Але на цей раз я застосую суворіші санкції!
Скріплюючи свої слова, Кадриль ляснув долонею по планшетці, постукав олівцем по столику і задзвонив у дзвіночок.
— Шукаймо! — благальне склала руки Ейнора. — Швидше шукаймо!
Начальник Кадриль міцніше затягнув пояс і суворо наказав:
— Я особисто наказую розпочати пошуки Китички!
Та вже і без його наказу всі шукали де тільки можна було. Було розстебнуто всі сумки, відкрито чемодани, оглянуто всі шкафчики, пилосос, зроблено розвідку під усіма кріслами. Шукати було нелегко, бо треба було ширяти в повітрі, тримаючись за кінець захисного пояса або за підлокітник крісла. У пошуки включилася навіть Легарія, однією лапою притримуючи свій тюрбан.