— Твінасе, — крізь сльози вигукнула Ейнора, — ти повинен його знайти, адже ти сищик!
Товстун узяв свою помічницю-люльку і так запихкав нею, що аж поли розстебнутої жилетки заметляли. Нарешті він втупив свої очиці в дверцята люка.
— "Шишечка", — тільки й мовив.
— Я саме і збирався дати наказ зробити там обшук, — авторитетно заявив Кадриль, поправляючи зсунутий погон.
Ейнора вже кинулась до входу в "Шишечку" й, відчинивши дверцята, оглянула малесеньку кабіну. Кабіна була порожня. Лише зачеплена за гачок а може, повішена на гачок — гойдалася паяцова шапочка.
— О Китичко, Китичко! — заломила руки Ейнора.
— Будемо продовжувати пошуки в іншому місці, — промовив начальник. — Наказую продовжувати пошуки в іншому місці! — виправився він.
— Невже ви не розумієте? — запитав Твінас.
— Що я особисто не розумію?! — набурмосився начальник.
— Що Китичка... Китичка... — промимрив товстун.
— ...катапультувався? — не вірячи, викрикнула Легарія.
— Начальнику Кадриль, — пролунав спокійний і чіткий голос пілота, — прошу негайно прибути в мою кабіну.
Спалах
Кадриль відчинив двері пілотової кабіни і став на підлогу.
Менес повернув одно скельце своїх окулярів, і в ньому Кадриль побачив відображення свого подвійного герба і такі величезні розгалужені вуса, що більша частина їх не вміщалась у скельці, чого доброго, вони не вмістилися б і он у тому стінному дзеркалі. Та не те йому тепер у голові.
— Китичка, — нетерпляче вимовив Кадриль, — Китичка у вашій кабіні, правда?
Пілот заперечливо похитав головою.
— Дивіться, — він простягнув руку в рукавичці.
Кадриль глянув туди, куди показував йому пілот. Спочатку він нічого ясного не помітив: тільки безкраїй простір, туманні хмарки, розсипи світил... Але... але що ж це там, трохи збоку, що ж там так летить, усе віддаляючись від корабля? Начебто хвоїнка поринала у водяну глибінь крутячись, вертячись, мов дзига... Кадриль закліпав повіками, не вірячи своїм очам, тоді зсунув з лоба подвійний козирок і знову дивиться, знову дивиться...
— Китичко, що ти вчинив, — промимрив Кадриль. — Китичко, братику, — шепотів, а йому здавалося, що він кричить, на все горло гукає до найвіддаленіших зірок, і що Китичка повинен почути, не може не почути, він неодмінно почує і ось-ось поверне свій безносий писочок і, як завжди, мовить:
— Я не міг не... не полетіти... Я ніяк не міг не полетіти. Я нічого-нічого не міг із собою вдіяти, щоб не полетіти, Кадрилю... друже мій.
— Чи ви не змогли б його наздогнати?
Пілот знову мовчки похитав шоломом.
— А якщо я суворо й офіційно накажу?
— Це нічого не допоможе, — байдуже знизав плечима пілот.
Холод безсилля стиснув те місце, де була заклеєна внутрішня кишенька, те, що б'ється під кишенькою.
— Але, — благальне каже він пілотові, — але і я летів у космосі... у тоненькому мішечку... і нічого зі мною не сталося... може, і з Китичкою нічого не станеться?
Пілот відповів коротко:
— Він летітиме доти, поки не зіткнеться з зіркою.
— А тоді?
— Ви сам знаєте, що тоді...
Кадриль знову вп'явся зором у цятку, що все даленіла й даленіла — яка ж вона малесенька! Кадрилю здалося, що очі немов заліпила сніжна віхола і мов задзвонили і задзеленчали крижані дзвіночки...
Спочатку
Кадриль розплющив очі. Вогнище ледь-ледь жевріло. Поряд темніла крислата ялинка з прямою, наче стріла, верхівкою — лише нижня гілка трохи видавалася вбік. Навколо стояли дерева, подекуди чорніли кущ або пеньок ялівцю, і все було вкрите снігом, освітлене тьмяним місячним сяйвом.
Кадриль звів очі в небо. Спокійно, байдуже дивилися на нього зірки, безмежні розсипи зірок...
"То це був... лише сон?!" — майнула думка.
Кадриль встав із хутряної шапки, приніс трошки хмизу, запалив вогнище. Знову затріскотіло веселе полум'я, затанцювали язички полум'я, сніг довкола вогнища забарвився в оранжевий колір. Кадриль поволі обійшов довкола вогнища: нічого, ні слідів на снігу, ні тобі знаку від вдавленого кубика, ні прикрас на гілці ялинки... До речі, гілка! Зайчик схопив і підняв гілку: порожньо. І ніякого сліду на снігу.
— Сон, — уголос повторив він, обмацуючи свого півтора вуса, одне вухо і лису маківку.