«Не думаю, хазяїне, щоб ви гаразд зробили, — сказав доктор Леонардо, — я запевняю вас, що законів балістики добре було додержано в цій рушниці, а тому вона тепер дуже розкидатиме шріт. Вона так розкидатиме тепер, що не тільки яка-небудь безпритульна дитина, а й доросла баба непоранена і незаймана проскочить крізь сітку вашого пострілу. Боюся я, що ви, зробивши чин обрізання над вашою рушницею, украй її попсували».
Але в цей момент щось хруснуло в ліщині — так чути було крізь відчинені вікна — древонасадець, ухопившись берданки, вискочив на двір. Альчеста хутенько підбігла до Леонардо і сховала голівку в нього на грудях. Кучеряве, каштанове волосся лоскотало Леонардове лице, заповзало в вічі. Він цілував її ніжно і крадькома тішився з тонкого аромату дівочого тіла, волосся й туманних спогадів одекольоню, як з троїстого акорду, де одекольонь увіходив несподіваним, нелогічним бемолем. Він поволі повертав її голову лицем до себе, вона тихо заплющила очі, і їхні вуста стали помалу наближатися. І от Альчеста, хоч і з міцно заплющеними очима стояла вона, але побачила губи Леонардо зовсім близько від своїх уст. Є такий інстинкт — не подих, боронь боже, бо тільки зовсім невихована людина може дозволити собі дихати в таку хвилину — не подих і не погляд — бо очі чесно й солодко заплющені, а тільки інстинкт, що показує, коли вуста мають тихо зійтися. Ще міцніше заплющила очі Альчеста і зовсім злегка розкрила вуста…
Я почуваю, я цілком усвідомлюю собі мою повинність. Я знаю, що мушу вияснити перед читачем, хто саме з коханців — він чи вона — мають брати в свої губи губи коханої чи коханого, інакше сказати, кому належить право й обов’язок обіймати своїми вустами інші вуста.
Ще раз повторюю, що чесно доклав би всіх зусиль, щоб допомогти в рішенні цієї проблеми, але, на жаль, не маю ні хвилини, ані секунди часу.
Бо в той самий момент, коли Альчеста злегка розкрила вуста, над головами їх громом розтявся постріл…
Це стріляв древонасадець, що він, як успів уже забути неуважливий читач, вибіг на подвір’я з берданкою в руці і тим, власне, дав коханцям змогу поцілуватись.
Дуло ще куріло в його руці, він швидко бурмотів собі в бороду прокляття і пильно вдивлявся в ліщину понад подвір’ям.
Доктор Леонардо вистромився по пояс у вікно.
«Надаремно ви стріляли, добрий древонасадче, — ласкаво мовив Леонардо. — Я вже мав нагоду пояснити вам, що не тільки який-небудь безпритульний птах, а й ціла доросла баба, ваша жінка (коли б ви мали жінку), непоранена й незаймана, пройшла б крізь сіть вашого пострілу, бо рушниця ваша тепер страшенно розкидає».
Древонасадець нічого не одповів, а тільки бурмотів сам до себе якісь слова. Йому здалося за хвилину перед цим, що він побачив у ліщині на стежці свою першу жінку, котру він був вигонив із хати з дітьми, щоб не об’їдали його. Ще тоді він ясно й просто сказав їй, щоб не підходила до його хати і що інакше він її застрелить.
Вона давно вже вмерла, але що ж то шаруділо в ліщині і що це за баба ввиділася йому на стежці? Не може бути, щоб проклята баба була так живуща, щоб прийти з гробу до його хати й розповісти його гостям, як її вигнано геть узимку, як один її син вештається з безпритульними, як другий син повернувся додому, а батько одрізав йому ногу й пустив старцювати, як ця одрізана нога принесла йому щастя, як він розторгувався, як став «інвалідом» без мит і податків торгувати в Слобожанській Столиці, а тепер ще оженився і збирається цього літа приїхати гостювати до батька. Не може того бути, щоб вона прийшла все це розповісти його гостям, розповісти про першого сина — безпритульного, другого сина — крамаря і про себе саму — покійницю!
— Але все ж таки, що ж то шаруділо там, у кущах?
Древонасадець загонив ще один патрон у берданку і пішов у ліщину. Він вийшов на стежку і пройшов нею скілька ярдів. Ліворуч у кущах щось хруснуло, він звів рушницю і націлив.
З-під листя випросталась колосальна фігура чоловіка з одною дерев’яною ногою.
«Це ви, батьку, — сказав він холодним низьким голосом. — Я загубив ось тут ключа. Допоможіть, пошукайте, а то мені з одною ногою важкувато лазити попід кущами. Приїхали до вас на дачу. Клава он там сидить — узувається, чи що. Ви, знаєте, дивіться краще, коли б’єте з берданки горобців: Клава каже, що на неї щось згори сипнуло. Я так думаю, що це ваш бекасятник. А втім, їй не кажіть, бо злякається».
Він підняв ключа, допоміг жінці встати, і вони всі троє поволі пішли до хати.
Коли б Леонардо і Альчеста ще були б у хаті, вони не побачили б аніякого сліду ворожнечі меж батьком і сином, якому він колись одтяв ногу, щоб той краще заробляв, старцюючи. Син ставився до батька трохи звисока, як усе ж таки містянин, а не селюк, та й багатша людина. Батько поважав сина й лише зрідка перечив йому в тоні дідівської мудрости (а ця мудрість, водячися понайбільше на печі, не має великого впливу на господарювання).