Але правда й те, що партробота і профробота в рибальських районах не на висоті. Розбиті і розпорошені отамани й рибаси ще впливають на темні рибальські маси. Вигнані з сіл куркулі надморських районів поденеде всіялися серед рибалок і ходять невпізнані під рибальською винцерадою.
Весною тридцять першого року ще діяло було опортуністичне керівництво Рибтресту. Постачання було погане, трудова дисципліна неважна. Коли в Куту пішов бичок, дехто з артілів, призначених на бичка, ловили на гак осетра в Лимані і спізнилися до Куту на сім – вісім день.
Але вже в цій весні працювали ті, що згодом підняли рибальську справу на висоту. Уже в Куту жив під парусом дід Орцій і друг його Терентій Пожа.
Як це не чудно, а в деяких артілях, саме з літніх уже людей, найкращі були бійці за більшовицьку путину. Може, через те, що їм далося в знаки дореволюційне рибальство.
Було ж те рибальство ось яке.
V
В офіційних документах міністерства земельних справ за 1913 рік знаходимо такі прямі вказівки:
«Державні рибальські дільниці південно-західньої частини Чорного моря, звичайно здавані з торгів, частенько за велику плату, здебільшого потрапляють до рук рибопромисловців, що мають за краще („предпочитают“) не експлуатувати їх самостійно, а віддавати їх за дуже високі проценти місцевим ловцям. Ясно („понятно“), що при такому стані справи („порядке вещей“) неможливий ніякий прогрес у техніці ловлення і боротись проти хижацтва дуже нелегка річ, бо рибалка, підстібуваний злиднями, намагається взяти з моря якомога більше, не гребуючи ніякими способами, не зважаючи на майбутнє виснаження води».
Чому панували хижацькі методи рибальства, стане ясно, коли згадати, при яких умовах працював рибалка, як реалізувалося здобич.
Професійні ловці звичайно складали невідні артілі, приміщення було хазяйське, хазяйська була вся «посудина» (судна, сіті, гачки і т. д), хазяйська, отже, була повна воля над ловцем. За головну форму вербування рибалок правив порядок, подібний до морського «покрута», а саме – виторг ділилося між хазяїном і артіллю нерівно. Тож 15-20 рибалок укупі діставали таку суму, як сам хазяїн. Та це ще не все. З суми, що її мала одержати артіль, на хазяїнову користь вираховувалось ще половинну вартість берега, лідника й харчу артілі за ввесь період путини. Кінець-кінцем, виходило, що, коли, приміром, за весь сезон заробіток кожного члена артілі становив 80-100 карбованців, то хазяйський прибуток 1300-1500 карбованців.
Та і це ще не все. Кожен член артілі одержував одну пайку, а отаман – три паї.
Але і на цьому не обмежувалось грабування ловців. Отаманові заробітки були чималенькі, бо виловлену рибу, перелічивши і трохи поторгувавшись про око ловецьке, отаман спродував скупникам за мізерну ціну, зараньше порозумівшися з ними. Отже він продавав рибу за безцінь, а саме за це мав добру винагороду. Характерно, що яка б не була мізерна ціна, встановлена таким способом, але артіль ніколи не заперечувала, бо встановляти ціну, це було невід’ємне право отаманове. У записках сучасника ми знаходимо, наприклад, таке цікаве місце:
«За купцем наше діло не стане. Без шепотинника жодної тоні не зробиш. Як настане путина, скрізь як ярмарок; де тягнуть невід, то там відразу, немов гайворони, шепотинники збігаються. Як у кого тільки й грошей, що жеребкова копійка, а й він туди ж у торг пнеться. Йому й непотрібна риба: йому аби відступне... І так багато їх тут, що, справді, куди не кинь, а вцілиш у шепотинника».
Такий рибалка, що не працював у невідній артілі, теж щедру сплачував данину всіляким посередникам, що стояли межи ним і споживачем риби. Збут риби – це було як гра в куці-баби. Рибний ринок був найкапризніший спосеред усіх – не тільки кожного дня, ба кожної години мінилася ціна. Найближче стояли до рибалки скупники і шепотинники. Вони їздили скрізь і всюди, від них не ховався найменший ставок, і скрізь вони ошукували рибалок. Ціни, на які скуповувалося рибу, до деякої міри були залежали від ринкових цін, але щодалі був район від ринку, то меншу давали ціну шепотинники, скуповуючи рибу як коли, то просто за безцінь.
Самі взаємини поміж скупниками та рибалками були дуже складні. Скупники не тільки купували готову рибу за готові гроші. Перед початком путини вони частенько давали рибалкам авансові суми – на ці гроши рибалки підкупляли і підновляли «посудину» (реманента). Доки він не піймав риби, рибалка не міг обійтися без такої допомоги – інакше йому несила було б працювати. Взявши завдаток, рибалка закабалявся продавати рибу тільки одному скупникові чи конторі, боячися не одержати наступного разу потрібних оперативних сум. У результаті рибу він продавав за таку ціну, яку йому накидав скупник. Бувало й таке, що рибалці несила була виплатити протягом року позичену суму, отож на той рік борг виростав, і скупник мав рибалку всього, з сітьми і снастю в своїй жмені. Не дарма ж ми знаємо таке місце в рибальській пісні: