«Ярборо! – розсердився той моряк, що не бачив Парижу. – Ярборо. Я був на Сандвічевих островах. Я знаю Ярборо краще, ніж ти знав свою матір». І ображений моряк додав один з виразів з того асортименту, що були дуже популярні саме в Ярборо.
«От, – сказав моряк, що був у Парижі, уважно обдивляючи дно своєї конови. – Ти бачив Ярборо. Так от Париж це зовсім не те. Нічого подібного».
VIII
У нас є навіть чимало романів, де виробничий ентузіязм і героїзм праці подається фальшиво. Що найгірше, ці романи подекуди претендують на те, що вони є пролетарська література.
На однім заводі я зазнайомився з молодим ще, але сильно досвідченим хлопцем. Цей хлопець управився воювати в громадянській війні, стати членом партії і бути протягом двох років редактором газети у великому радянському місті – десь на схід від Харкова.
Бувши редактором газети, він схибив. Він допустився таких помилок, що його знято і послано на завод працювати коло верстату.
Протягом року він працював коло токарного верстату і за вчителя йому був старий токар, музикант і маестро токарної справи.
Я не раз балакав з колишнім редактором, і от одного вечора, коли я мав уже покинути завод і повертатись назад до Харкова, я зустрів його ввечорі в провулку недалеко від дверей партбюра.
«Здоров, Гансе, – сказав я (він був латиш), – я завтра їду. Як ти там точив сьогодні дизельний вал?»
Ганс суворо подивився на мене і нічого не одповів. Я здивувався, але ще пустив якийсь нетактовний жарт на штиб того, що він надувався як блоха на мороз. Ганс махнув рукою і вирушив до дверей партбюра.
«Стривай, – сказав я уже іншим тоном, бо я теж почав сердитись. – Що ти чванишся як старою латкою. Чи може тебе призначили на редактора стінгазети? От я хотів показати тобі книжку».
І я показав йому книжку Ланкова «Техника резания металлов на станках», в оправі, з формулами, рисунками і схемами.
«От саме, що на редактора, –похмуро сказав Ганс. – Мене посилають знов працювати в газету». Він узяв книжку і чогось одвернувся. Я знав, чого він став до мене спиною. Він плакав.
Здоровий, сильний і рішучий, він любив колись свою газетну справу і полюбить її, як знову візьметься до неї. Але зараз він не міг перенести того, що його відривають від його верстату. Я подарував йому книжку, і він відчув, що я розумію його силу, сором, трагедію, сльози і хвилинну малодушність. Нехай хто хоче сміється з мого Ганса або пишається з власної видержки і витриманости. Мені не смішно.
IX
Тож ми розлучилися з Терентієм Пожею і пішли спати. Уранці ми з’явилися на рибну базу, де коло містків гойдалася чепурненька шаланда з шпринтовим парусом. Парус був рожевий, бо не дуже легко буває дістати матерію, яку хочеш, а доводиться часом брати, яка є. Хтось з нас не витримав і спитав у Терентія Пожі, як ми будемо пливти до Кута, маючи на увазі лінію рейсу.
«Як будемо пливти? Водою», – прихильно одповів Терентій Пожа, і мені здалося, що в голосі його був якийсь ледве помітний, легесенький натяк на кепкування.
Ми поскидали речі в камбуз. Вона мала трюм, повну палубу, щось таке подібне до каюти і навіть мотор, ця шаланда. Мотором ми й пливли, бо вітру не було. Ми бігли так, що праворуч нас відпливав на північ скелястий правий берег Лиману. Споза скель попереду вияснився Очаків і далі засинів і почав туманіти. Десь дуже далеко немов легенька хмарка лежав низький лівий берег. Просто перед нами теж щось обмежувало воду – ніби вода була світліша, ніби це була нерухома, від неба й до неба, біла смуга піни.
Це була Кінбурнська коса. Терентій Пожа почав забирати право – очаківський берег уже виглядав як пасмо гір на рельєфній мапі, як довгенький шматочок ясножовтої глини. Ми були уже недалеко Кінбурнської коси, але вона все ще здавалася постійною смугою піни, нерухомою частиною води. Це була піскова мілина і блищала під сонцем як нікель. На запитання, яка вона є, Кінбурнська коса, Терентій Пожа, відповів приязно, що вона – коса як коса, отже довелося самому собі уявляти довженну піскову смугу, вищу від моря на якісь двадцять сантиметрів, у найвищій точці завалену камкою, засиджену птицями, облітану і обскиглену мартинами і заливану морем у шторм зовсім з головою, з найвищими її плято в двадцять сантиметрів увишки.
Пісок білів як вода. Кому доводилося місячної ночі шукати шляху серед піскових дюн, той знає цю схожість. Ніч наповнюється озерами, навколо блищить вода, і коли здається, що зараз ноги увійдуть у надбережну вогкість, раптом бачиш, що нічне озеро є просто піскова стіна дюни, облямована, як берегами, торішньою травою.