«Кури, братця, ударний тютюнець, – сказав він. – І не носи в село під полою три бубиреві хвости міняти на самосад, як злодій. Латай невід і покурюй прилуцького».
Коли запливла синім димом велика хата й знову забубнів загальний гомін, уповноважений об’явив перерву. Дід теж зійшов з ораторської трибуни і поважно, і приязно, як звичайний дядько, обговорював перспективи завтрашнього лову.
IV
Увечері, сидячи коло хати якогось завідателя, що дуже про нас скидався на колишнього шепотинника, ми силкувалися дістати відомості про діда Орція, бо він видавався нам справжньою героїчною постаттю ударника попри свою примітивність. Терентій Пожа згодився нам допомогти, але від того нам не полегшало. Та виявилося, що коли в нього нічого не запитувати, то він прекрасно умів розповідати.
«Дід Орцій, – сказав Терентій Пожа, – це мій бригадир. З ним я ловив бички ще за отаманського часу. Ловили ми з ним і оселедців на Лимані, й осетра в морі, і тюльку, і камбалу, і всяку рибу. Тільки від того нам не було легше. Бідували ми з ним добре й повну випили гіркої».
«Хоч такого спеца, як дід Орцій, комсомолець, треба пошукати добре і чи й найдеш. Як у море вийдемо, так де твій отаман. Немає й слуху. Дід Орцій командує. А як у берег прибились, так знов отаман. Рибу доглядає і продає».
«Що вже вони познущалися з нас, що вже дурили й обкрадали, те розповісти трудно. Довго треба розповідати. Но тепер прийшов їм саксаган.[197] Є ще такі місця, де вони попролазили в бригадири – та тут дід Орцій не дасть. Йому не заб’єш баки спеціяльністю. Він сам моряк і таких моряків мало».
«Позаторік треба було, хоч кров з носа, відіслати шаланду до Очакова – по людей. Посуда була...»
«Яка посуда?» – необережно спитав хтось з нас.
«Посуда? Звісно, яка – посуда. Посуда, кажу, була (І от Сашко став пошепки коментувати – посуда це тоннаж – шаланди, дубівки, човни...), а людей нема. І нікого послати по людей. Дід Орцій і каже: я поїду. Як же ти, діду, поїдеш, коли людей нема. То, виходить, цілу бригаду треба знімати з лову?»
«Я сам поїду, – каже дід Орцій. – Вітрець є, гребти не треба. Доїду».
«А вітрець таки був. Тремотання така (Тремонтана – це північний вітер, – сказав Сашко), що четверо здорових гевалів з гріхом управлялися зманеврувати назад з лову. Пробували діда намовляти, так без діла. Уже вийшов дід на берег і каже: „Стягніть мені тільки шаланд у воду“, – ускочив і віддав парус. І поїхав».
«Поки до Кінбурнського повороту плив, вітер був йому пожа і сам гонив шаланду („Пожа“ це вітер у спину, – пояснив Сашко). Та що він робив коло повороту, того ніхто не знає. Як він управився сам держати клівер орца (Орца, це проти вітру, – сказав коментатор), переносити парус і керувати стерном, цього теж ніхто не знає і не взнає довіку».
«Та ще й тремонтана розгулялася мало не на шторм. Так і думали всі: потоп дід; земля, чи то пак вода, йому пером».
«Так ні ж. Розказував завідатель бази в Очакові, що причалив дід до містків, наче човном у тиху погоду і не стукнув провою (Прова це ніс судна, – успів сказати коментатор) об дошки а коли причалював, то в нього вже й парус був прибраний і згорнутий клівер (Клівер – це трикутне крило перед головним парусом – ним маневрують проти вітру) і дід стояв у шаланді по пояс у воді і страшно лаявся зостатніми словами».
«Лаявся ж він от на що. Вийшло, що він забув на Куті кисет з тютюном і не курив через цілий рейс».
«Самому їхати нудно, – казав дід, – робити нічого, а тут ще тютюну немає. Мало не здох з нудьги, їхавши. Через це й води набрав. Вітрець свіжий, треба б парус узяти на рифи ( – підгорнути низ паруса на рею і зменшити, таким чином, його дійову поверхню), а то й геть прибрати, бо й самого клівера було б предосить, щоб добігти. А тут курить нічого і до самого Очакова ні в кого попросити – хіба в мартинів. От і біг усю путь на повний хід – щоб швидше закурити. Потопнути не потоп, а води нахлюпало повну шаланду».
«Зроду, – каже, – сам у шторм більше не поїду. А то часом знову забудеш кисета і пливи вісімнадцять верстов без тютюну. Такий то в нас моряк дід Орцій».
– Хто це про мене бреше? – сказав веселий, лагідний голос, і дід Орцій присів до нас на призьбу. – Це чи не Терентій, бува, губу розпустив?
– Ви, діду, не дуже тут розоряйтесь, – одказав Терентій Пожа. – Це, щоб ви знали, вам не рибалки, а такі люди, що можуть у книгу про вас написати, а то і в газету. – Дід зацікавився і почав розпитувати.
«Це ви, значить, книжки составляєте, – сказав дід. – Давно хотілося побачити таких людей. Може ви скажете старому-дурному, як це воно в нас робиться. Чи, приміром, бамага – ваша, чи казьонна? І скільки ви платите тому, хто букви складає?»