У спорі з Пермяковим він обстоював погляди старих геологів, Пермякова він тоді уважав за легковажного верхоума.
Якось вони їхали удвох на легковій машині, мовчки, дивлячись різно у праве і в ліве вікно. Путь була довга; оком геолога оцінюючи ґрунтові підняття удовж дороги, вони достеменно забули один про одного.
Засичала задня шина, випускаючи повітря, машина спинилась, Авров і Пермяков водночас вистрибнули на різні двері, щоб підійти до аварійної шини. Вони зійшлися за автомашиною. І раптом Авров побачив Пермякова, а Пермяков побачив Аврова. На обличчі Аврова зайшов стриманий подив, він зовсім забув, що їхав в одній машині з ворогом, він був уражений, як громом, цією несподіваною зустріччю в пустині. Такий самий подив він побачив на обличчі Пермякова. Вони офіціально привіталися і потім, як по команді, повернулися назад, шукаючи очима машину суперника. Авров дивився, де машина Пермякова, Пермяков не міг добрати, де ділась машина Аврова.
Вони обоє враз утямили, що їхали вкупі, на одній машині, що сиділи поруч. Перший посміхнувся Пермяков, вони підійшли один до одного, міцно стиснули руки, почався дружній, спокійний спір.
Червона Голова увійшов у кибитку, Авров не почув його ходи. Червона Голова тихо засміявся і хотів був ляснути геолога по плечу – геолог знав і любив казакську мову, його знали й любили казаки, та раптом старий забачив німу сцену, що відбувалася на плечі геолога.
Права рука механічно відганяла мух від потилиці, вони сідали перепочити на плечі і тут на них чигала здоровенна фаланга. Упіймавши муху, вона похапцем жувала її тут же на плечі і націлялась на нову.
Червона Голова з цікавістю дивився на цю сцену. Нарешті, на третій мусі йому набридло чекати, і він забалакав до Аврова. Авров давно знав Бишим Кизил Баса.
Колись раніше Кизил Бас був великий джигіт, тобто по прикаспійській уяві перший чоловік, щоб украсти коня. Для нього було пусте діло перелетіти десь за тисячу кілометрів під Оренбург чи забитись у Туркменію і провести звідти десяток добрих коней.
Але Червона Голова не вмів берегти добро, роздавав і прогулював накрадене і через усе життя вікував злиднем. Рідня його з того самого клану вправилися забагатіти за його горбом і навчились кепкувати з Червоної Голови, що ходив у подертому бешметі і щовесни голодував.
Глум дійняв джигіта і він вирішив забагатіти. Скоро в нього було вже щось із сотня баранів і джиїрма (двадцять – добрий калим) коней та верблюдів. Джиїрму він віддав за молоду жінку, і вона породила йому дочку – чотирнадцяте дитя Бишим Кизил Баса.
«Яка найбагатша країна в світі?» – питавсь Кизил Бас і хтось сказав йому, що найбагатша країна – то Франція. Тепер він сам був багатий, він назвав свою дочку «Францією» і утяв для всього клана такий бенкет, що після нього знов залишився в подертому бешметі. Знову він голодував кожну весну, аж от прийшли радянські люди, і Кизил Бас навчився їсти хліб весною. Він знав степ, як чисте обличчя своєї жінки, показував радянським людям шляхи, місця, де можна копати криницю на солодку воду і старі землянки, щоб ночувати. Дізнавшись, що радянським людям потрібна нафта, він засідлав коня, з'їздив на Кос Чагильські дюни і привіз звідти шматки киру – застиглої в піску, вивітреної нафти. Геолог Авров накреслив геологічну карту, і Лаврентьєв вирішив бурити на промислову нафту.
Так починається історія Кос Чагила і от на сцену виходить завтранспортом. Одне діло завідувати транспортом денебудь на твердому заасфальтованому місці, але зовсім інша справа транспорт у прикаспійському степу. Тут звичайна людина ні до чого, потрібний орел!
На завідувача транспортом і був обраний моряк і командир полку Костя Селезньов, саме на тій підставі, що «нема такого місця, де Костя не проїде!» Середньої статури, із квадратними плечима, білявий блакитноокий Костя чоловік не багатомовний. Його повільний бас знають головне в двох словах: «Заводь!» (тобто машину) і «Чепуха!» (тобто всякі перешкоди в дорозі). Розповідають, що в одній подорожі по степу, де брало участь технічне керівництво, забули взяти хліб, і це з'ясувалося тільки коли заночували. На машині були попсовані ліхтарі. Костя вийшов у двір.
– Заводь! – мовив він до шофера інфернальним басом.
– Як заводить, Костянтине Петровичу! Як поїдем без фар?
– Заводь!
– Як хочете, Костянтине Петровичу, й я без дороги не поїду. Машину зломиш.