Інженер Сисой тим часом їздив по сусідніх аулах, збирав, сам не знаючи нащо, людей, лаявсь, хапавсь за голову і нарешті, знервований украй, заїхав додому нашвидку з'їсти шматок м'яса.
Пахоленко, який незмінно стояв біля гальма, зовсім збожеволів. Погубили фотографію його коханої дівчини, бурмотів він і, діставши з кишені свій профспілковий квиток, ніжно цілував розмиту нафтою печать. Він торочив, що викид нафти підстроєно навмисне, щоб украсти, попсувати картонку коханої, силкувався розповісти якийсь анекдот, суворо попереджав, що в її присутності він не потерпить похабних слів, не міг згадати початок анекдота, захлинаючись сміявся, починав плакати і, раптом отямившись, знову біг на бурову.
Коли нарешті одвернули трубу, залишивши її на двох нитках нарізки, Пахоленко пустив станок і почав підіймати трубу. Але він ніяк не міг утримати її на потрібній висоті, сковзались насичені нафтою дерев'яні колодки гальма, труба падала вниз, сідаючи на хомут, і він знову підіймав її. Коли це враз скважина вистрелила, як картечею, снопом дрібного каміння, загрожуючи спалити бурову. Єрохін побіг до станка, щоб вигонити людей, але Пахоленко уже управився з гальмом, одвернули останню нитку і чотириста сімдесят метрів труб ахнули на забій. Єрохін, весь тремтячи від нетерплячки, щасливо усміхаючись, почав закручувати засувку.
Люди вийшли з бурової і не впізнали місцевості. Сор, що завжди блищав сіллю, став тьмаво-оливковим озером, земля була коричнева від нафти, шумуючи як кінська сеча, нафта в калюжах стояла на шляху. Шляхом посував небачений похід: інженер Сисой, з'ївши м'ясо, на чолі різномастної юрби людей, поспішав на підмогу.
Розповідач скінчив. Кірілін зачервонівсь, слухаючи його, він навіть трохи розхвилювався. Мусафетдинов байдужно стояв поруч із ним, ніби й не слухав. Нам схотілося дізнатись, що почував, про віщо думав цей широкораменний казанець, стоячи на буровій, яка щосекунди могла спалахнути, як сірничок. Чи згадував він своїх жінок, чи згадав про дітей? У нього дуже багато дітей, вночі в його великій кімнаті немає де ступити, скрізь сплять діти, великі, середні, малі, хлопці, дівчата, брюнети, шатени, руді.
– Дуже паршиво було, – сказав Мусафетдинов. – Весь був мокрий. Нічого не бачив, дуже щипало очі. І сильно хотілося їсти. Уже обід давно пройшов, а ми все ніяк не одкрутимо трубу!
– Ну, а жінка? Чи згадав він про свою молоду жінку?
– Ясно, згадав, – відповів Мусафетдинов. – Як же не згадати. Нові черевики зовсім пропали. Думав, жінка буде лаяти. Чом не роззувся, скаже. А я забув роззутись, сильно душив газ, зовсім дурна голова.
Навіть Кірілін, що добре знав Мусафетдинова, глянув на нього із крайнім здивованням. Але Мусафетдинов жартував. Він ляснув Кіріліна по плечу.
Пощо питаєшся? Як питаєшся, таку відповідь маєш. Чом не питаєшся, що думав Пахоленко? Ми всі одне думали, ти знаєш що – нафта! Навіть Сисой i той те саме думав. А ти в мене питаєшся!
Зійшовши з твердої жовтої дороги, наасфальтованої нафтою на сотні метрів, ми пішли степом навпростець. Сірі ящірки схоплювалися спід ніг і тікали з неймовірною швидкістю, вони не завмирали, як наша ящірка, а мчали по прямій лінії і нарешті поринали в ховрашкові нори. Їдовита змія, теж світлосіра як пісок, завмерла між кущям торішнього полину.
Праворуч від присілку, як темні гриби, кублилися кибитки. Далі за ним був степ.
XVI
Дві найвеличніші будівлі. Ще один майбутній сад. Віргінський ялівець на чагилах. Ранішній прийом у директора Єрохіна. Дзеркало. Кріплення ланцюгів Галля. Всепроникливий пісок. Дюна над льохом. Інженер Сисой пропонує подумати.
Аж до самого вечора ми обходили присілок. На всьому лежало своєрідне тавро життя в пустині.
У дореволюційному російському містечку дві найвеличніші будови були: церква й тюрма, символи духовного й фізичного життя царського підданця.
У присілку Кос Чагил дві найвеличніші будівлі були: перша – резервуар для прісної води і друга – ще один резервуар для прісної води. Вода в Емби в култуках швидко солоніє, весною нею треба запасатися на цілий рік.
Посередині присілка була велика квадратна площа розкопаного піску. Це буде сад. Терліфан оце спланував його і запевняє, що дерева ростимуть ще краще, ніж у нього в Гур'єві. Старі очі Терліфаєві світяться, коли він говорить про Кос Чагил, о, там краща земля, там усе швидше ростиме! Та головна його мрія – обсадити всі чагили (дюни) віргінським ялівцем. Віргінський ялівець може добре рости на чагилах Емби, це вже буде не сад, це буде ліс, що з далеких країн прийде в пустиню. Так, то буде чудо, більше, ніж те, яке вразило короля Макбета, адже Бірнамський ліс прийшов у Донзинан за якихось скілька миль. Мало того, віргінський ялівець дає прекрасне м'яке дерево на олівці, радянський школяр зможе гострити свої олівці столовим ножем. За три роки всередині Кос Чагила з аероплана буде видно ярозелений квадрат.