Робота кінчалась. Після обід люди ішли по хатах. Ми побачили здивовані, що бухгалтер Кирей Закар Ули, узявши деякі папери, подався в степ.
Потому в степ вирушив рисовник із рулоном паперу. Боковою вуличкою пройшли у степ двоє бурильників, що одстояли вахту.
За ними поїхав верхи у степ машиніст Кулбаєв. Женщина, взявши обід у триповерхову миску, загорнула її у газету від куряви, накинула на лице кисейну хусточку і теж подалася в степ.
Це було кочів'я. Навесні в казаках прокидається дух степу, і вони в кибитках одкочовують на один кілометр від присілку. Сівши по-турецькому на кошмі, бухгалтер перевіряє баланс. Рисовник, лежачи на череві, креслить розріз скважини. Доктор розкладає на килимі стетоскоп, рецептну книжку і термометр.
Бурильники ж одкочували далі. Вони підкочовують до своїх бурових. Далеко в степу збирають зверхударну бурову, на ній будуть працювати найкращі майстри. Отут ми ще раз побачили, що то значить сила звички.
Нашивають дошки для даху дизельної халабуди. Казак-тесля сидить на крокві і прибиває дошки цвяхами. На крокві непогано сидіти верхи, але він сидить не верхи. Він підібгав під себе ноги і сидить на вузькій балці немов на килимі у своїй кибитці – видовище несподіване і неймовірне для недосвідченого ока. Очевидно, забивання гвіздків більше нагадує йому пиття чаю, ніж верхову їзду – до якої він теж ізвик змалечку.
Завечоріло. Взявши з собою убитих по дорозі качок, ми пішли в степ до бурильника Бесангалея. Вітер ущухав, у пітьмі не так видно було куряву, бурові башти, як учора, засияли п'ятьма зорями на невидимих чорних осях.
Назустріч через площу, задумливо схиливши голову, ішов Серьожа Макаров. Він спинився і почав прислухатись. Далі, знову ідучи по дузі, він пішов до силової станції. Очевидно, він зустрів когось із силової, бо ми почули уривки розмови: «стукотить у тебе, Коля, в третьому циліндрі», казав Макаров; той ніби заперечував, Макаров м'яко обстоював свою думку, нарешті вони обидва пішли до силової.
Перейшовши за два кілометри степовим шляхом, ми прийшли до кибитки Бесангалея. Його не було дома, він усе ж таки вирішив перед нашим приходом ще раз збігати на бурову. Молода жінка, гарненька як дівча, соромилась нас, качок не брала, але і в кибитку не пускала. Нарешті ми сіли просто на пісок перед кибиткою і почали скубти дичину. Вона довго й недовірливо дивилася на наші руки, нарешті втямила, що пух утече з вітром, пурхнула в кибитку, винесла наволочку, але пір'я все ж таки розліталося, вона завела нас у кибитку.
Тут з'ясувалося, що вона не вміє скубти птицю, вона забирала одразу багато пір'я і силкувалась його одірвати. Справа посувалась поволі, нарешті з'явився сам Бесангалей.
Великим правим оком він суворо глянув на жінку, забрав у неї качку і почав швидко й зручно скубти її. Та маленьке ліве око невідступно, здавалося нам, дивилося на нас, на ноги, незграбно випростані на килимі, і от це саме ліве око лукаво підморгнуло нам. Так почалася розмова.
– Скажи, Бесангалей, скільки в тебе жінок? У тебе одна жінка чи дві? Чом не взяв другу жінку?
Бесангалей здивувався і навіть нібито образився. Яка отака, мовляв, друга жінка? Але ми не відступались і хтось спосеред нас навіть согрішив трохи, став доводити, що дві жінки це дуже добре, у два рази краще, ніж одна жінка.
Бесангалей дещо заспокоївся, він швидко скуб качку, жінка збирала пух у наволочку.
– Нащо мені друга жінка? – сказав він. – Кожну жінку годувати треба. Кожна жінка хоче їсти. А яка користь?! Правда, раніше бувало: багатий князь, бай, мав одну, дві, три, чотири жінки. І на кожну жінку ставив одну кибитку.
Тут, скажемо, у нього одна кибитка і в ній одна жінка. От там, де шістнадцята бурова, у нього друга кибитка, з другою жінкою. Ще далі, от як до присілка, ще одна кибитка, ще одна жінка. Ще далі, за три кілометри, знов кибитка, знов жінка.
І в кожної жінки свої вівці, свої корови, свої верблюди. Одна жінка корів доїть, друга жінка чубат квасить, третя жінка кошму валяє, четверта жінка із ним на кошмі лежить – от як!
А мені навіщо? У мене дітей багато, молока мало. На одну сім'ю якраз вистачає.
Бесангалей покінчив з качками, зняв ножа, одрізав голови, задки і ноги. Потому він узяв птицю за крильця і почав смалити над вогнем, що тлівся в купі кізяка.
Піднявся край кошемної запони, і, зігнувшись, увійшли машиністи Кулбаєв та Кинджагалиєв, закликані на сьогодні до Бесангалея. З Кулбаєвим нас познайомили ще вдень, це був кваліфікований механік, він навіть учився в Ленінграді на курсах для машиністів.